UA-IN

Чи є достатньою офіційна реакція України на події у сусідній Білорусі?

Ще донедавна відповідь на це питання була позитивною. Володимир Зеленський досить швидко, вже у понеділок вранці, відреагував на перші масові порушення з боку силовиків. Згодом МЗС України разом із колегами із Литви та Польщі оприлюднили ще гострішу заяву. Втім, у той час Київ свідомо ухилявся від коментування власне скандальних виборів, щоби не дратувати білоруську владу.

Та в ніч на суботу, після видачі “вагнерівців” у РФ, після заяв Лукашенка про українців-“агресорів”, після його заклику про військову допомогу Росії – тактика “дипломатичної невизначеності” перестала бути прийнятною. А головне – змінилося також ставлення світу.

Відразу після того, як білоруська ЦВК офіційно оголосила Лукашенка “переможцем” виборів, 27 держав ЄС спільно вирішили не визнавати результати білоруських виборів. Євросоюз, який зазвичай досить повільно реагує на міжнародні кризи, цього разу – зважаючи на безпрецедентність подій у Білорусі – виявився як ніколи швидким.

Схожих кроків чекали і від України. Однак Київ несподівано змінив жорсткість на м’якість.

Заява МЗС, оприлюднена в суботу ввечері, виявилася ближчою до позиції офіційного Мінська, аніж міжнародної спільноти. У ній Україна утрималася від будь-яких згадок про фальсифікації виборів, закликала білоруське суспільство йти на поступки і навіть “для годиться” не закликала до негайного звільнення тисяч ув’язнених мітингарів, а натомість висловила задоволення тим, що Лукашенко випустив невелику частину затриманих. “Розраховуємо, що звільнення з-під варти частини затриманих стане початком діалогу влади з громадянським суспільством з метою пошуку компромісів”, – йдеться у заяві.

Ця заява МЗС (та ще й на тлі відверто недружніх дій Мінська!) викликала дискусії про те, як має вчинити українське дипвідомство. Було чути як критику на адресу МЗС, так і протилежні думки.

Можливо, в МЗС мали підстави змінити тональність?

Може, є ризик, що жорсткі кроки нашкодили би нам самим? Наприклад, підсилили би Росію?

Автор цих рядків у останні дні збирав аргументи від експертів, політиків, дипломатів (включаючи прибічників м’якого підходу) про те, чи має Україна заявити про невизнання виборів у Білорусі. Наприклад, приєднатися до позиції ЄС.

Ми проаналізували аргументи проти цього кроку у різних сферах. Політичні, безпекові, економічні. І маємо достатні підстави стверджувати: ні, такий крок не ніс загрози Україні. Дієвих аргументів на користь аморфної позиції Києва і до п’ятниці було небагато, але наразі їх взагалі не лишилося.

Натомість продовження гри “майже на боці Лукашенка” б’є по Україні. І чим далі, тим відчутнішими можуть бути наслідки.

Втрачений козир “Вагнера”

До суботи одним з головних непублічних аргументів на користь того, щоби не дратувати Мінськ, були переговори про екстрадицію в Україну 29 затриманих у Мінську бойовиків російської ПВК “Вагнер”, які воювали на Донбасі.

Це був серйозний аргумент для мовчанки офіційного Києва. Забравши “вагнерівців”, Банкова могла би домовитися про їх обмін на заручників-українців, які перебувають у тюрмах у РФ чи на окупованих територіях. А це для Зеленського, як відомо, є одним з пріоритетів.

Однак Александр Лукашенка вбив цю можливість і тим самим прибрав причину для мовчання Києва. У п’ятницю Білорусь, проігнорувавши запит на екстрадицію бойовиків, звільнила усіх затриманих “вагнерівців” та дозволила їм виїхати до РФ.

Та стрімке прощення підозрюваних у воєнних злочинах має й масштабніші наслідки.

Мінськ змінив свою публічну позицію щодо цих бойовиків занадто різко, з натяком на ширші домовленості з РФ. А вже у суботу підозри підтвердилися: Лукашенко прямо визнав, що тиск революції змушує його просити Росію про безпекову підтримку.

Падіння в обійми Путіна. Але без України

Звідси походить другий аргумент “проти” різких заяв Києва – мовляв, невизнання виборів підштовхне Лукашенка до Путіна, включаючи тіснішу інтеграцію “союзної держави Білорусі та РФ”.

Це – серйозна загроза. Але чи матиме заява України хоч якийсь вплив на неї?

Дійсно, багато років поспіль Лукашенко намагався загравати з Заходом (а також із Китаєм), шукаючи таким чином противагу РФ. Мовляв, якщо Кремль занадто тиснутиме – Білорусь буде мати запасні аеродроми для торгівлі, позик тощо. Натомість, коли відносини із Заходом заходять в глухий кут, то співпраця Мінська з Москвою стає тіснішою.

Саме так сталося 10 років тому – після чергових сфальшованих виборів у грудні-2010, коли до в’язниць потрапили сім опозиційних кандидатів та кількасот мітингарів. Але потім почалася “відлига” і ЄС знову дав Мінську можливість балансувати між Європою та РФ.

Однак це – у минулому.

А цього тижня Захід та режим Лукашенка пройшли точку неповернення.

Масові та жорстокі катування, побиття демонстрантів, довільні затримання тисяч людей і нахабне переписування результатів виборів перетнули усі червоні лінії. Але головне – те, що Захід (на відміну від 2010 року) не має сумнівів, що останній диктатор Європи втратив підтримку більшості громадян у власній країні.

Тому нового потепління вже не буде. Литва вже навіть називає Лукашенка “колишнім президентом Білорусі”. А отже, зближення Лукашенка з РФ стає реальнішим.

А тепер питання: як на ці процеси вплинула би українська заява про невизнання виборів? Правильно, ніяк! ЄС формує політику, не чекаючи на нашу думку. А ймовірне зближення Лукашенка із Москвою (чи то реальне, чи то удаване) прив’язане до дій ЄС, а не України.

Нинішні спроби Києва “підлестити” Мінську заявою МЗС у цьому сенсі нічого не змінять.
Армія на кордоні з Україною? Лукашенко проти!

Окрема вимога Кремля у переговорах з Лукашенком – право на вільний доступ російських військ на білоруську територію.

Звучить потужно. Отримати російську армію на понад 1000 км кордону на півночі України – це не жарти.

Досі, багато років поспіль, Лукашенко був проти постійної російської військової присутності на території своєї держави. Але якщо хтось припускає, що він робив це через любов до України або задля нашого захисту, то доведеться розчарувати: цього мотиву немає і близько. Господар Білорусі ще до 2014 року не приховував, що вважає іноземні війська загрозою особисто для себе. Для свого правління.

Тому він постійно проводить “чистку” керівництва спецслужб та силовиків, коли отримує інформацію про симпатиків РФ серед них.

І тому він до останнього буде опиратися допуску значного контингенту РФ до Білорусі. І якщо одного дня диктатор здасться (що не можна виключити, виходячи зі стрімкого розвитку подій), то це станеться точно не через Україну. І тим більше не через заяву МЗС.

Торгівля з Білоруссю? Без жодних змін!

Ще один аргумент противників заяви – це економіка.

Мовляв, тиск на диктатури – це справа заможних супердержав та об’єднань на кшталт США, НАТО і ЄС, а Україні, яка бореться за своє виживання, у тому числі економічне, не час вдаватися до подібного. Натомість за невизнання виборів “бацька”, мовляв, помститься економічно, через торгові обмеження.

Із тезою про те, що Україна не має діяти геополітично, а повинна виходити лише зі шкурного інтересу – можна і варто сперечатися. Але відкладемо це в сторону і розберемося – чи можлива торговельна відповідь Мінська?

Коротка відповідь – ні. І це нескладно обґрунтувати.

Після минулих, досі найскандальніших виборів Лукашенка у 2010 році ЄС не зважився на те, щоби визнати його обрання нелегітимним. Однак чотири держави Євросоюзу – Німеччина, Швеція, Чехія, та Польща – вирішили зробити це і офіційно оголосили, що не визнають результати виборів. Ба більше, під їхнім тиском ЄС ухвалив санкції проти білоруської верхівки.

З цієї четвірки лише поляки є державою-сусідом Білорусі, зі значним обсягом торгівлі з нею.
А тепер сюрприз: попри це, білорусько-польська торгівля з 2011 року… пішла у ріст! Ба більше, почало зростати позитивне сальдо – тобто торгівля стала вигіднішою для Польщі! І немає підстав очікувати, що цього разу Мінськ почне мститися Україні.

Критики можуть зауважити, що і це не гарантія – мовляв, не помстився тоді, але може зробити це зараз. Але є й інший аргумент.

На відміну від польського, торговельний баланс України з Білоруссю є глибоко негативним: ми експортуємо туди приблизно удвічі менше товарів, ніж імпортуємо. Торговельні обмеження завжди запроваджують симетрично. А отже, обмеживши наш експорт, Мінськ вдарить і по своєму. А зважаючи на структуру торгівлі, Білорусь постраждає від цього більше, ніж ми! До того ж Мінськ втратить джерело притоку валюти (адже сальдо торгівлі зараз на його користь).

Чи піде Лукашенко, який досі не мстився подібним чином, на дії, що шкодять йому самому? Звісно ж, ні.
Але ж Білорусь лишається державою-сусідом!

Це правда. І уникнути контактів з білоруською владою неможливо. Навіть, банально, у питанні перетину кордонів. Або торгівлі. А у разі, якщо українці знову потраплять до буцегарні у Мінську чи Гродно під час чергової хвилі затримань, нашим дипломатам треба буде працювати над тим, щоби їх звільнити.

Однак заява про невизнання результатів виборів жодним чином не обмежує таку співпрацю. Вона має лише політичну вагу. ЄвроПравда детально пояснювала це на прикладі держав Європи та США, які у 2010 році зробили аналогічні кроки – і все одно продовжили співпрацю з білоруською державою та обмежили контакти хіба що на вищому рівні (детальніше – в статті “Визнання (не)легітимного Лукашенка: які варіанти лишаються для України”).

А от зустрічі із самим Александром Лукашенком мають, поза сумнівом, припинитися. Наприклад, міждержавний “форум регіонів” за участі президентів, запланований у жовтні в Гродно, не може відбутися. Це неприпустимо, навіть якщо Лукашенку вдасться протриматися у кріслі до того часу.

Авторитарний правитель, який керував Білоруссю протягом 26 років і завершив правління із кров’ю на руках, йде зі сцени. Він робить це не з нашої волі, не через заяву МЗС і навіть не через тиск Заходу, а через те, що білоруський народ вимагає змін.

І єдина легітимна підстава для зустрічі з ним – це переговори за посередництва України між білоруською владою та опозицією. Наприклад, щодо гарантій безпеки Лукашенку та його оточенню в обмін на їхню згоду про передачу влади. Немає значних ілюзій, що Лукашенко піде на такий крок, але це вікно ТРЕБА тримати відчиненим.

Тим більше, зважаючи на непогані відносини, що склалися між Лукашенком і Зеленським за рік президентства останнього.

А хіба суперниця “бацьки”, Тихановська, краща за нього?

Це дуже важливе запитання, яке наводять як аргумент проти жорстких дій України.

Відповідь проста: ми цього не знаємо.

Ба більше, українська держава не має впливу на те, хто ж стане опозиційним лідером та новим керівником країни. Від редакції можна додати, що це навряд чи буде Світлана Тихановська, яка випадково стала головним опозиційним кандидатом і вже довела, що не може та й не прагне бути лідером протестів.
Тут можна також нагадати нещодавню українську історію. Під час Революції гідності головними її “політичними лідерами” були Яценюк, Кличко та Тягнибок; “віртуальним лідером” – Юлія Тимошенко, однак на президентських виборах перемогу здобув Петро Порошенко.

Так само і в Білорусі. Неможливо передбачити, хто підніме біло-червоно-білий стяг і стане лідером нової країни, якщо та коли режим Лукашенка піде у минуле.

Але що Україна отримує з цього?

Не все у міжнародних відносинах вимірюється прямою негайною вигодою; іноді справедливість є самоцінною. Втім, у білоруському випадку є вагомі раціональні аргументи на користь того, щоби Україна не лишалася мовчазною.

І йдеться не лише про те, що ми нині чомусь стали на бік диктатора, правління якого, швидше за все, добігає завершення.

Україна має замислитися. Також над тим, як її дії вплинуть на ставлення до нас з боку ЄС. У п’ятницю Євросоюз гранично чітко заявив про сфальшованість та нелегітимність оголошеної перемоги Лукашенка. На цьому фоні “позиція” України рикошетом б’є по ній самій.

Ми протягом шести років переконуємо весь світ, що із Росією, яка порушує міжнародні норми, яка катує та вбиває людей в окупованому Криму та на Донбасі, не можна вести business as usual – справи як зазвичай. Кожен день мовчання Україна робить маленький крок до руйнації цієї позиції. Продовжуючи “відносини як зазвичай” із диктатором, який вдався до таких репресій та масових катувань у своїй країні, ми втратимо важливий аргумент у діалозі в ЄС. І одного дня, коли продовження антиросійських санкцій буде оскаржуватися (а це колись станеться), це може навіть стати вирішальним.

На щастя, Україна ще може виправити помилку. Наприклад – через оновлену, детальнішу заяву МЗС. Або президента. Або – через рішення Верховної ради.

Шляхи є. Розуміння ситуації – у тих, хто прочитає цей текст, – також має з’явитися.

Аби не бракувало рішучості.