UA-IN

Оксана Покальчук прокоментувала проблемні питання насильства над жінками

Чи потрібні в Україні гендерно-роздільні вагони, наскільки коронавірус і карантин вплинули на загострення проблеми сексуального і домашнього насильства і чому збільшення кількості жінок у владі не гарантує миттєвого покращення ситуації у цій темі в інтерв’ю розповіла директорка Amnesty International Ukraine Оксана Покальчук.

Після спроби зґвалтування жінки у потязі «Маріуполь-Київ» почалася дискусія про гендерно-роздільні вагони, щоб жінки мали вибір. Щоб сказали тим, хто вважає ідею таких вагонів дискримінацією щодо чоловіків?

Насамперед, важливо розуміти сам термін «дискримінація», оскільки його часто трактують помилково, без розуміння контексту. Дискримінація – це дії або бездіяльність, які обмежують права чи позбавляють їх за певною ознакою людини. Щодо жіночих вагонів і ймовірної дискримінації чоловіків, то виникає питання: якого права їх можуть позбавити? У праві їхати поруч із жінками? Тут я впевнено можу сказати, що це не дискримінація. Кажуть, що не зможуть купити квиток на потяг? Але кількість жінок і чоловіків, які їздять потягами, не зміниться, це виключно питання розподілу місць у вагонах або купе.

Ідея гендерно-роздільних вагонів часто звучить саме від жінок. Статистично, жінки частіше страждають від насильства в транспорті. Після розголосу історії Анастасії Лугової саме жінки запустили флешмоб більше не можна мовчати, де ділилися історіями насильства і харасменту в транспорті. Ці історії страшні, і їх напрочуд багато. Відповідно, жінки через введення гендерно-роздільних вагонів або купе хочуть повернути собі право на безпечний проїзд, право на безпеку.

Люди, зокрема жінки та діти, мають почуватися в потягах безпечно за будь-яких обставин. Кількість і види насильства в транспорті відрізняються у різних країнах, тому ми не можемо просто перейняти практику інших. Реальну ситуацію з насильством в українському транспорті ми не знаємо, оскільки бракує статистичних і дослідницьких матеріалів.

Уявімо собі, що в Україні ввели гендерно-роздільні вагони. Де гарантія, що туди не зайде кривдник? Можливо, мають бути «тривожні кнопки», відеокамери, поліцейські. Переконана, поки що немає єдиної відповіді. На мою думку, відповідальні особи з Укрзалізниці, Мінтранспорту та Мінсоцу мають провести дослідження: як найкращим чином забезпечити безпеку в транспорті, та пояснити всім, чому обрали саме такі превентивні заходи.

Введення гендерно-роздільних вагонів або купе може стати позитивним кроком, спрямованим на тимчасове покращення ситуації. Але, по-перше, варто контролювати результат нововведень у динаміці, а, по-друге, вести системну й ефективну роботу щодо неприпустимості гендерно-зумовленого насильства у суспільстві.

Навіть в цій жахливій історії знайшлися коментатори, які писали щодо постраждалої: «В чому була вдягнута?».Чому громадськість схильна звинувачувати жертву насильства? Це проблема пострадянських країн?

Дослідження щодо гендерно-зумовленого насильства показують, що ця проблема не надто різниться географічно. Звісно, віктімблеймінг (звинувачення постраждалих) більш поширений у країнах, в яких з боку уряду проводиться недостатньо просвітницької роботи. Якщо в країні ще зі школи пояснюють неприйнятність харасменту і насилля до жінок, значно менший відсоток людей продовжують питати: «У чому постраждала була вдягнута?».

Не складно зрозуміти суть підходу «у чому жінка була вдягнута?». Адже суспільство у такий спосіб намагається знайти пояснення жахливим насильницьким нападам. Мовляв, якщо все робити «правильно», зі мною нічого поганого не трапиться. Це породжує стереотипи, на кшталт «якби вона була вдягнута в іншу спідницю, цього б не сталося…», «я не ходжу ввечері вулицями, зі мною такого не стається…». Насправді, це переконання є міфом, який віддаляє суспільство від розв’язання проблеми.

На жаль, ані одяг, ані факт знайомства, взагалі ніякі обставини не корелюють відсоток зґвалтувань. Через зґвалтування кривдник встановлює певну моральну та фізичну домінацію, і це навіть не про сексуальний потяг. Важливо розуміти, що це може статися з будь-ким. Тому ще зі школи варто навчати, чому не можна толерувати насилля і відмежовуватись від постраждалої людини. Адже кожен може потрапити в таку ситуацію та має знати, як діяти.

На ваш погляд, чи є прямий зв’язок між катастрофічною ситуацією щодо насильства в нашій країні та токсичною маскулінністю, яка досі має місце? Мовляв, «мужик може підняти руку на жінку, коли вона це заробила».

Звичайно, зв’язок існує. Ба більше, він толерується не тільки через образи «сильних мужиків», але через жарти, історії в публічному просторі. Насправді, токсична маскулінність негативно впливає на все суспільство, в тому числі на самих чоловіків. Через ці стереотипи чоловіки теж страждають від цькування: «Ти не такий мужик… Ти не достатньо мужик». Адже під певний образ «справжніх мужиків» не підпадають, наприклад, неагресивні чоловіки, чуттєві чоловіки, чоловіки старшого віку чи занадто молоді, чоловіки з інвалідністю.

Токсична маскулінність не потрібна нікому. Це, скоріше, про агресію, насильство та спроби вивищитися коштом слабкості інших. Шкоду токсичної маскулінності важливо доносити до суспільства, зокрема, й до самих чоловіків.

Хто має цим займатися, ЗМІ?

Варто консолідувати зусилля держави, ЗМІ, громадського й комерційного секторів. Адже мова йде про те, що в публічному просторі буде трактуватися як «хороше» і «погане». Звісно, інструментом поширення знань мають бути реклама і ЗМІ, утім не лише вони. Нині саме суспільство активніше реагує, приміром, на дискримінаційні вислови політичних діячів. І це є прекрасним індикатором – ставлення змінюється. Але без системних змін у навчанні буде складно. Мені здається, що ключовим фактором є зміна риторики в шкільних та університетських підручниках, у дискусіях зі школярами та студентством.

Згідно з торішнім дослідженням ОБСЄ з питань добробуту та безпеки, 67% жінок в Україні зазнали насильства. І тільки 17% знають, куди звертатися у таких випадках. Чия це відповідальність – така низька поінформованість населення?

Без сумніву, це відповідальність держави. Мінсоц і Національна поліція мали би опікуватися питаннями належної поінформованості суспільства щодо алгоритму дій у випадку домашнього насильства. Частково вони це роблять через ЗМІ, але цього критично мало. У першу чергу, важливо дослідити аудиторію: хто поінформований, а хто – ні, шукати ефективні канали донесення інформації. Щоб уникнути сценарію, коли провели рекламну кампанію, але насправді вона не досягла потрібної аудиторії і, по суті, не досягла реальних цілей. Важливо, щоб робота з поінформованістю населення не була даремною.

Міжнародні організації та місцеві локальні організації, ті самі «Жіночі перспективи», також проводять просвітницьку роботу. Це неймовірно важливо і потрібно. Проте, необхідно пам’ятати, що поінформованість населення – це прямий обов’язок саме держави.

Як відомо, пандемія призвела до збільшення домашнього насильства в світі. Наскільки це торкнулося України?

За даними МВС, за перше півріччя цього року кількість повідомлень на лінію «102» про домашнє насильство зросла на сорок відсотків. До Національної поліції надійшло близько сто однієї тисячі повідомлень. Це те, що ми знаємо. Складно стверджувати, що вплинув саме карантин чи зросла поінформованість. Світова практика схиляється до карантину, адже зросла економічна криза, і постраждалі були ізольовані разом із кривдниками.

Збільшення кількості звернень на сорок відсотків – величезний показник. Звісно, добре, що люди почали звертатися. Погано, що система надання допомоги досі недосконала, щоб постраждалі відчували захист. Бо важливо, щоб після звернення до відповідних органів, постраждала не відчувала розчарування. На жаль, часто доведена до відчаю жінка телефонує в поліцію, але вони не приїздять на виклик. Або не реагують належним чином: «Ми не будемо з цим розбиратися, самі примиріться.

Що робити постраждалій, якщо поліція не приїздить або не реагує?

Знову подзвонити на «102» і повідомити, як себе поводить наряд поліції. Щоб це було зафіксовано. Ще є безоплатна правова допомога – це хороший інструмент, який зараз непогано працює на захист постраждалих від домашнього насильства. Шелтерів у нас в країні мало, не завжди можливо надати постраждалій швидку допомогу. Але загалом у великих містах через «гарячу лінію» можна зрозуміти, як діяти.

А в невеликих містах чи селищах?

Насправді, дуже залежить від населеного пункту. Знаю на сході маленькі міста, в яких діє система надання допомоги постраждалим від домашнього насильства. А є досить великі міста, в яких взагалі нічого немає.

Хто та що має робити, щоб достукатися до міських влад у містах, в яких досі немає шелтерів?

З одного боку, потрібен тиск від держави (від Мінсоцу, від МВС), важлива політична воля керівників держави. Вони мають заявляти про ці пріоритети, мотивувати органи місцевої влади, виділяти кошти на допомогу постраждалим від домашнього насильства. Саме тому нам потрібна Стамбульська конвенція, яка зобов’язуватиме державу контролювати, що відбувається на місцях. Адже кількість шелтерів має бути відповідна до кількості населення.

Не має бути дискримінації за територіальною ознакою. Щоб не було так: якщо жінка живе в селі десь на сході, держава їй допомогти не зможе, а якщо живе у Львові або в Дніпрі, то завдяки місцевим організаціям є шелтер. З іншого боку, важлива активність місцевих громад, щоб на місцях створювалися громадські організації та ініціативи, які б лобіювали ці питання.

Чи володієте інформацією про конкретні судові рішення за статтею «Домашнє насильство» за останній час? Скільки їх було, скільки кривдників притягнуто до відповідальності?

У Єдиному державному реєстрі судових рішень з 10 липня по 10 серпня ми нарахували 36 вироків за статтею «Домашнє насильство». З них у тридцяти п’яти випадках визнали винними чоловіків, в одній – жінку, яка здійснювала насилля щодо свого сина.

У сімох вироках мірою покарання були громадські роботи. У шістьох – арешти, в решти було позбавлення волі від одного до двох років (в деяких – з випробувальним терміном).

Застосовуються різні міри відповідальності, і це непогано. Раніше у нас була просто адміністративна відповідальність (штраф), а зараз бачимо ранжування, це непоганий знак. Варто відзначити, що у більшості випадків були зафіксовані тяжкі тілесні ушкодження, саме тому справи дійшли до вироків.

36 вироків за місяць – це багато чи мало?

Неймовірно мало. Знаємо, що суди перевантажені справами про домашнє насильство, і ці справи часто відкладають. Мені здається, судова гілка влади мала б переосмислити підхід до розгляду справ про домашнє насильство й не нехтувати цією проблемою, щоб справи розглядалися швидше. Адже поки судовий розгляд триває роками, постраждалі продовжують жити зі страхом.

Як щодо сексуального домашнього насильства? Чи є якась статистика, скільки жінок заявляє про факт зґвалтування власним чоловіком?

Кожна п’ята жінка у світі страждає від насильства вдома з боку свого партнера. На цю статистику, думаю, можемо орієнтуватися в Україні. Адже взагалі такої статистики в Україні немає. Часто наводять як приклад доволі високі показники щодо сексуального насильства в скандинавських країнах. Відразу виникає питання, невже в умовній Швеції така кількість насильства? Ні, просто там проводять статистику, там жінки розуміють, куди звертатися, що робити, уряд має запит на цю статистику, а у нас – ні. У цьому головна різниця.

Наприклад, за даними Інституту соціальних досліджень, майже 50% нашого суспільства не вбачають у зґвалтуванні нічого протиправного. Бо незгода жінки не вважається проблемою. Також ми неодноразово надавали допомогу жінкам, які переживали зґвалтування у шлюбі. І величезною роботою стає, насамперед, донести до жінки, що її відчуття нормальні. А ось те, що з нею відбулося вдома, не нормально. Тому уявити масштаб проблеми з сексуальним домашнім насильством досить складно. В Україні, фактично, якась статистика з’явилася тільки після 2019 року, коли став чинним закон про запобігання та протидію домашньому насильству.

Чи варто говорити про те, що певною складовою загальної проблеми з насильством є стокгольмський синдром постраждалих? Коли жінка повертається до кривдника, бо жаліє його, адже це «батько дітей, чоловік».

Взагалі термін стокгольмський синдром використовують тільки щодо заручників. Але існує певне упередження щодо постраждалих, мовляв: «Якби я була на її місці, вчинила б інакше».

Важливо знати, що практично кожна постраждала від домашнього насильства проходить через так зване коло насильства. Це певні етапи психіки, де «цукерково-букетний період» змінюється кризою, і це – по колу. Зараз є багато інформації, постраждалі та психологи кажуть, що після першого удару треба йти і ніколи не повертатися. Але не всі знають про це, не всі розуміють. Плюс, жінка відчуває до чоловіка емоцію, була історія стосунків, любов. Коли відбувається перше видиме насильство, постраждала шокована, а кривдник починає приголублювати: «Такого більше не буде, я тебе люблю». Це заспокоює. А далі все повторюється, коло звужується. Тобто, від «цукерково-букетного моменту» до насильства період стає все коротшим.

Щоб піти та не повернутися, треба мати сили та ресурс, яких у постраждалої часто немає. Насамперед, говоримо про фінансову залежність. Наприклад, коли стосунки починалися, чоловік обіцяв забезпечувати, і жінка багато років була домогосподаркою, займалася побутом та дітьми. Тобто, у неї немає досвіду, на роботу не беруть, перевести дітей з одного садочка чи школи до іншого теж дуже складно.

Ще додається людський страх. Постраждалі від насильства часто згадують слова кривдника: «Він казав, що вб’є мене, дитину, батьків. Або на себе накладе руки». Ці погрози також тримають жінку. Якби вона самостійно заробляла, можливо, було б легше. Хоча, мені відомі випадки, коли чоловік нічого не робить та сидить вдома, а жінка виховує дітей та забезпечує родину, але через погрози не йде від кривдника.

Від моменту насильства до моменту ухвалення рішення, піти чи ні, проходить величезна внутрішня робота. Саме тому потрібні державні програми, які можуть швидко надати допомогу. Наприклад, поселити в шелтері, надати можливість перекваліфікуватися або отримати освіту та працювати, допомогти з переведенням дітей до іншої школи і т.д. Сама людина рідко може зробити це самостійно.

Ви говорили про постраждалих від насильства, які розчарувалися у системі притягнення винних до відповідальності. Тут доречно згадати про Валерію Сікал, яка півтора року тому подала заяву до поліції про харасмент у Збройних силах України. Але справа досі знаходиться на досудовому слідстві. Які вбачаєте можливі причини затягування?

Ми вважаємо, що справу затягують спеціально. Зі слів адвокатки, справа містить достатньо доказів для судового розгляду.

З одного боку, у судовій практиці вкрай мало справ по ст. 154 ККУ(«Примушування до вступу в статевий зв’язок», – УНІАН), особливо, в силових органах. Це може бути однією з причин. З іншого боку, історія Валерії може стати тектонічним зсувом щодо ставлення до жінок в армії та їхнього захисту від харасменту. Треба буде починати з цим працювати, і не всі це хочуть робити.

В тому числі, можуть заговорити інші постраждалі…

Абсолютно. Якщо буде вирок, на нього будуть змушені реагувати, будуть ініціювати перевірки, проводити додаткову роз’яснювальну роботу. Важливо, що слідство веде не звичайна, а військова прокуратура. Тобто, можливо, чи не вперше будуть формувати позицію щодо обвинувачення саме військового у харасменті.

Раніше ви згадали про Стамбульську конвенцію. Як вона допоможе покращити поточну ситуацію з насильством щодо жінок? Поясніть на конкретному прикладі зґвалтування у Кагарлику.

Хотілось би сказати, що такого не відбулось би, але гарантувати не можемо. Хоча Стамбульська конвенція зобов’язувала б проводити більше роз’яснювальних робіт з поліцейськими, щоб серед них не поширювалося відчуття безкарності.

Взагалі, ця справа дуже значуща, адже після неї ми спостерігали посилення страху та недовіри до поліції. Неймовірно важливо розслідувати цю справу належним чином, притягти до відповідальності винних і показати, що Україна працює над помилками.

На сьогодні ратифікація Стамбульської конвенції могла б не дозволити пригальмувати слідство. Адже, коли суспільний резонанс вщухає, подібні справи часто затягують і закінчують невідомо чим. Однак, якщо Україна ратифікує Стамбульську конвенцію, міжнародна спільнота не дасть зам’яти справу. Інші країни, які теж її ратифікували, зможуть у нас питати: «А ви винесли вирок у цій справі? А чим вона закінчилася?». Це критично важливо.

Чула, що Стамбульську конвенцію досі не ратифіковано, бо в Україні жінки не мають достатнього представництва на всіх рівнях прийняття політичних рішень. Що ви думаєте?

Це один із показників. Бо насправді від гендерно-зумовленого насильства, домашнього насильства, частіше страждають саме жінки та діти. Тому більша кількість жінок у владі може сприяти певним змінам. Але більше жінок на міністерських посадах не гарантує, що, все відразу зміниться. Все сильно залежить від особистості.

Польща думає вийти зі Стамбульської конвенції. Чи може такий хід подій у сусідів вплинути на подальше затягування ратифікації у нас?

У Польщі зараз відбувається спроба через популістські гасла та ідеї позбавити велику кількість постраждалих захисту. Це жахливо, це повернення у темні часи. Чи вирішить Україна продовжувати цей шлях? Сподіваюся, що ні. Україна має не слідувати за кимось, а обирати власний шлях для захисту громадян та громадянок. У тому числі спиратися на об’єктивні статистичні дані, яких наразі недостатньо і які нам дуже потрібні.

Свої ідеї щодо виходу з конвенції у Польщі пояснюють тим, що в ній є певні шкідливі положення ідеологічного характеру… Бачите ризики того, що наші політики можуть так само маніпулювати та продукувати негатив навколо гендерних питань?

Ми вже зараз це бачимо. Ми бачимо політиків, які заявляють, що не потрібно додатково захищати постраждалих від насильства, бо, начебто, «у нас такої проблеми немає». У публічному просторі це декларують, переважно, чоловіки. На це мені є що відповісти, і в Україні багато жінок готові ділитися своїми історіями. Говорити, що постраждалих немає – неймовірно цинічно.

Прикривати жахливу ситуацію з насильством задля досягнення певних політичних інтересів — це цинічне ставлення до тих, кого політичні лідери мали би захищати.