UA-IN

Лікар Гліб Белгов з української делегації, що прилетіла в Італію допомагати із лікуванням хворих на коронавірус, розповів про побачене у себе на сторінці Facebook.

“Мене питають, чи не страшно мені тут. Сьогодні я вперше піймав себе на думці, що страшно. Не за себе. Дивлячись на обладнання, яке є в цій достатньо невеликій лікарні мені страшно за те, як ми зможемо впоратися вдома зі значним збільшенням кількості пацієнтів, лікуючи їх термометром, крапельницею та червоним ковпачком”, – пише він.

Італійські лікарні
“В італійській лікарні, де я працюю зараз, при звичайному режимі роботи було одне реанімаційне відділення з шістьма ліжками, одне з яких – в ізоляційному боксі. В один із найскладніших днів до них поступило одразу 70 пацієнтів у важкому стані, які потребували реанімації. Зараз тут обладнано п’ять реанімаційних відділень. На момент нашого приїзду у них було близько тридцяти пацієнтів на апаратах штучного дихання. Тобто кількість важких пацієнтів збільшилась вшестеро. Ще близько п’ятдесяти пацієнтів знаходились у відділенні інтенсивної терапії.

Роботу лікарень у межах цього регіону перерозподілили таким чином, що ця лікарня стала приймати лише ковід-позитивних пацієнтів, у той час як інші лікарні взяли на себе решту пацієнтів.

І мова не йде про те, що якась лікарня має краще обладнання, а якась – гірше. Вони всі однакові. Просто кількість ліжок у них різна.
Для того, щоб забезпечити надання допомоги в моїй лікарні пацієнтам, кількість яких стрімко збільшувалась, сюди привезли обладнання з інших регіональних лікарень. Але не це стало проблемою. Найбільший виклик, з яким стикнулася система охорони здоров’я, – це нестача персоналу. Переважно це медсестри та молодші медсестри, які тут виконують багато функцій. Набагато більше, ніж в наших умовах. Тому їх також з інших лікарень регіону перевели на тимчасову роботу сюди. Таким чином, перерозподіливши ресурси, отримали більше можливостей та ізольовані лікарні, які переорієнтували повністю на допомогу інфікованим пацієнтам. Транспортне сполучення обмежене, але це не призвело до такого колапсу з медичним персоналом, як у нас, оскільки тут кожен має власну машину.

Гостьовий персонал інколи погано орієнтується в тому, де що знаходиться в лікарні і які документи необхідно заповнювати, і тоді я відчуваю себе майже своїм, оскільки так само, як і вони на перших чергуваннях не знав, куди бігти за кисневими масками чи санаційними катетерами”.

Тут ніхто не рахує, скільки пар рукавичок він витратив за день
“Таке збільшення навантаження на систему та перепланування її роботи системи не призвело до колапсу чи нестачі обладнання або витратних матеріалів. Тут є все і в достатній кількості. При кожному вході у відділення я вдягаю дві пари рукавичок та новий костюм. Перед кожним пацієнтом я вдягаю ще одну пару рукавичок, а після того, як знімаю, дезинфікую нижній шар рукавичок розчинами, які знаходяться всюди у відділенні. Все це є. Ба більше – я можу вибрати, який розмір рукавичок мені підходить. Тут ніхто не рахує, скільки пар рукавичок або катетерів він витратив за день, скільки метрів бинту відмотано, скільки флаконів фізрозчину введено, записуючи це в нескінченні журнали. Ти просто береш усе, що тобі необхідно: від серветок до кисневих балонів, які стоять у коридорі під стінкою. Якщо необхідно перевезти пацієнта з відділення у відділення, ти береш кисневий балон, від’єднуєш від пристрою моніторингу невелику портативну його частину, яка має свій окремий екран, готуєш пацієнта і прямуєш разом із ліжком-каталкою у ліфт по коридорам, у яких можуть розійтися дві каталки одночасно, оскільки цілком імовірно, що назустріч буде нестися каталка з іншим пацієнтом і часу на пошуки альтернативних шляхів немає. І це неможливо порівняти з українськими лікарнями, де часто може не бути жодної пари рукавичок. Де все, аж до сечових катетерів, купується пацієнтами, а рукавички в кращому випадку є одного розміру, якщо є взагалі. Де для того, щоб виконати маніпуляції, потрібно спочатку дочекатися, щоб родичі пацієнта принесли все необхідне і лише тоді з’явиться можливість щось зробити.

Зараз тут в Італії у мене у відділенні лежить літній пацієнт, який декілька днів тому втратив свою дружину, так само хвору на коронавірусну інфекцію, а його донька лежить у відділенні на поверх вище. Хто би їм купив все: від серветок до антибіотиків у нашій українській реальності, де в лікарні немає навіть цефтріаксону?”
А що в Україні?
“Ситуація, яка зараз розвивається в Україні з забезпеченням лікарень, нагадує мені 2014 рік, коли добровольці, одягнуті волонтерами ‘у те, що змогли знайти’, пішли захищати Україну від вторгнення російських військ. І це ‘те, що змогли знайти’ було в рази краще, ніж те, що потім дала їм країна. Ця строката юрба тоді собою затулила всіх нас від загрози, що поставала на сході країни.

Керівництво лікарень зараз, так само, як в 2014 році командування українського війська, забороняє персоналу казати правду про нестачу всього та неготовність. А волонтери всіма силами купують засоби захисту, апарати штучного дихання, медикаменти, об’єднуються в мережах, допомагаючи медикам дістатись на роботу.

Безумовно, італійцям важко. Вони працюють, виснажуючись, але мають усе необхідне, щоб надати потрібну допомогу. Хотілось би мати більше, але з тим, що є, можна надати допомогу. Вони хотіли би, щоб було більше апаратів штучного дихання або інфузоматів, які передали в новостворені реанімації, і це разюче кидається в очі у порівнянні з українською реальністю, у якій перед тим, як перевезти пацієнта з операційної в палату, необхідно знайти інфузомат і бажано працюючий, а подорож на КТ перетворюються на біг з перешкодами, де, долаючи численні пороги, треба забігати в інші палати, оскільки там є кисень та апарат штучної вентиляції легень, після чого можна швидко перебігти до наступного такого пункту. І при цьому кожен, хто потрапляє на посаду міністра, каже, що у нас ідеальна система, яку необхідно лише трохи забезпечити, але та модель, яку ми маємо (точніше мали до 1 квітня цього року), функціонально неспроможна забезпечити навіть існуючих пацієнтів, не кажучи про стрімке збільшення кількості нових. Спалах коронавірусу для медицини зараз – це те саме, що і напад російських військ на Україну в 2014-му. І ось від цього стає страшно. Від популізму та викривлення даних про готовність, від випадкової каруселі міністрів та їхньої безвідповідальності. Я бачу своїх колег тут і знаю багатьох вдома, хто почне надавати допомогу, не замислюючись, але так само я знаю, як їм не вистачає практично всього, що я бачу тут.

Звісно, хочеться сподіватися на те, що в Україні буде оптимістичний сценарій розвитку епідемії, але планувати ресурси необхідно, виходячи з песимістичного сценарію. Динаміка розвитку подій також каже про необхідність готуватись до другого варіанту. І це не означає панку, це означає лише здоровий глузд та здатність до аналізу та планування, що, як ми бачимо – не наш ‘коньок‘, починаючи з Санжар та «легендарних» видатних лікарів, які зникають з горизонту швидше, ніж встигають додати до забезпечення своєї старості ще трохи суспільних ресурсів.

Хотілось би бачити чіткий план перерозподілу ресурсів на рівні країни, області, регіону, а не метушливі рухи в різних напрямках. Мають бути чіткі фази входу та виходу з кризи. Однією з перших фаз мала би стати підготовка людських ресурсів – це найскладніший момент для будь-якої країни, як для Китаю, так і для Італії, Німеччини чи Франції. І тут важливе навчання, швидкий обмін інформацією – актуальною та об’єктивною, а не створення ‚вінницьких‘ протоколів лікування Covid-19 чи не встигаючих за розвитком подій наказів. Судячи з десятків випадків зараження медиків вже на початку складної ситуації в Україні, ми бачимо результати відсутності цього етапу. Хочеться вірити, що наша присутність в Італії – це частина цього плану і, звісно, ми зробимо все, що від нас залежатиме для допомоги як тут, в Італії, так і потім в Україні, однак є багато можливостей паралельно організувати підготовку персоналу. Перерозподіл ресурсів мав би включати визначення лікарень для лікування лише вірусних хворих, виходячи з песимістичного варіанту розвитку події. Відповідно обладнання з інших лікарень перевезти в ці визначені лікарні. Звісно, це чи не найбільша проблема для України, де попри заяви про «одну з найкращих систем охорони здоров’я» вона насправді настільки не спроможна діяти злагоджено, що навіть ларингоскопи лікарі купують за свої кошти, так само, як і більш дороге обладнання лікарні буквально вишукують і, звісно, ставляться до нього, як до найдорожчого і свого власного. Тому віддати апарат ШВЛ чи CPAP іншій лікарні дуже не хочеться, але в умовах епідемії так варто було би зробити.

Маючи час завдяки тому, що Україна входить у кризу пізніше, можна навчитися на прикладі інших і вже мати план з декількох етапів та готовність лікарень станом на сьогодні, а не поодинокі спроби підлатати дірки.

Після першої підготовчої фази, яка мала би бути пройдена ще в лютому-на початку березня, наступна мала би стати масовим тестуванням та визначенням контактів з інфікованими. Але вже після першого летального випадку в Радомишлі і потім початку поширення хвороби в Чернівецький та Тернопільській областях стало зрозуміло, що і цього не відбулось. Намагання міряти температуру дешевими китайськими термометрами через вікно автомобіля водієві на холодному повітрі викликало щонайменше здивування. Заяви про термометрію в аеропортах, якої насправді не було, сотні заробітчан, які повернулись приватно та невеликими групами, – усе це призвело до неконтрольованого розповсюдження вірусу. І програвши всі попередні етапи, зараз варто сконцентруватися на якісній допомозі тим, хто хворий, на підсиленні спроможності лікарень, виходячи знову ж таки з принципів критичного мислення, та відвертих даних, а не на сподіванні на “авось пронесе”.