UA-IN

Це історія про Івана, але не тільки про нього. Вона – про мільйони таких же дітей по всьому світу, що живуть в такому ж кошмарі.Це історія маленького хлопчика з великим серцем. І її повинні прочитати всі.

Мене звати Іван, мені 7 років. Я люблю маму з татом, але я їх дуже боюся. Вони часто б’ють мене, і я не розумію, за що.

Сьогодні вранці я прокинувся і пішов у школу. Я хороший учень, і вчителька мене любить.

Мені подобаються мої однокласники, але у мене немає друзів. Тому на перервах я зазвичай залишаюся в класі. Ніхто не хоче зі мною грати.

Я намагався подружитися з іншими дітьми, але вони мене прогнали і обізвали гидким.

Вони сміються наді мною, тому що я кожен день ношу одні і ті ж старі джинси, футболку і рвані туфлі.

Одного разу після уроків я зайшов в роздягальню і вкрав куртку, яка там вже давно висіла. Вона не була нікому потрібна. Потім я пішов додому один через снігову бурю.

Я тремтів від холоду, мені було важко йти проти вітру. Раптом мене штовхнули ззаду, я впав в сніг, і мене ткнули обличчям у замет. Потім вони сказали:

– Тебе всі ненавидять! Чмо!

Вони вдарили мене в спину і в живіт, а потім втекли і кинули мене в холодному снігу.


Я розплакався. Чи не тому, що мені було погано і боляче, а тому, що у мене не було ні одного друга, хоча мені подобаються всі однокласники.

Коли я прийшов додому, мати підбігла і схопила мене за волосся.

– Де ти шлявся? Чому ти весь брудні і мокрий? Проклята дитина! Вечеря скасовується, йди до себе в кімнату і сиди там.

Я послухався, пішов в кімнату і не виходив до ранку, хоча мені дуже хотілося їсти і було дуже холодно.

Мої оцінки ставали все гірше і гірше, а коли татові про це повідомляли, він мене сильно бив. Одного разу він так сильно побив мене, що у мене відмовив вказівний палець. З тих пір він не працює, і всі діти в класі сміялися наді мною.

Йшов час, і одного разу я відчув сильний біль в грудях.

Мамі з татом було все одно. Увечері я лежав у ліжку і мріяв про одне. Я мріяв, щоб біль минув, тому що не хотів дратувати маму з татом. Я їх дуже люблю, правда.

На наступний день в школі нам задали намалювати свою найбільшу мрію. Інші діти малювали машини, ракети і красивих ляльок. Але не я.

Чи не тому, що мені це все не подобається, а тому, що найбільше я мріяв про люблячих маму з татом. Тому я намалював сім’ю: маму, тата і сина.

Вони грали в ігри і всі були щасливі. Коли я малював, я тихо плакав. Я б дуже хотів собі маму з татом, які мене люблять.

Коли прийшла моя черга показувати класу картинку, все стали наді мною сміятися.

Я вийшов до дошки і сказав:

– Моя найбільша мрія – це сім’я.

Сміх став голосніше. Я заплакав і сказав:

– Будь ласка, не смійтеся з мене, це моя найбільша мрія! Можете мене бити, можете мене ненавидіти, але благаю, не смійтеся з мене, будь ласка!

Я хочу, щоб у мене були батьки, як у вас, які мене обіймають і сміються разом зі мною, які забирають мене після школи і раді мене бачити. Я знаю, що я негарний і слабкий, я знаю, що у мене кривий палець, але, будь ласка, не смійтеся з мене.


Вчителька спробувала витерти мені сльози. Мені здається, деякі діти мене зрозуміли, але багато хто продовжував сміятися.

Одного разу нам роздали контрольні, і я відразу побачив, що написав погано. Я знав, що мати буде дуже злитися.

Я боявся йти додому, але більше йти мені було нікуди. Я плентався додому, намагаючись прийти пізніше.

Мати прийшла в лють. Вона схопила мене і жбурнула на підлогу так, що я боляче вдарився ногою об стілець.

Тоді вона двічі вдарила мене по голові. Я лежав і не міг встати. Було дуже боляче. Але мама кинула мене лежати на підлозі.

Потім вона повернулася і веліла прибрати, інакше тато поб’є мене, коли прийде додому.

Я став благати маму нічого йому не говорити, але потім підняв очі і побачив, що він стоїть в дверях.

Коли мама розповіла йому про контрольну, він підняв мене з підлоги, струснув і вдарив в обличчя.


Далі я нічого не пам’ятаю. Я прокинувся в лікарні. Я подивився на свою руку – я не відчував свої пальці.

Я дивився у вікно і плакав.

Я бачив, як на вулиці батьки грають з дітьми в м’яч і обіймаються.

Знаєте, чому я плакав?

Я не знаю, як це – обніматися з мамою. Мої батьки мене тільки б’ють, але я все одно люблю їх. Я завжди намагався, я добре вчився, але вони все одно незадоволені.

Одного разу я розлив чай, і вони знову мене побили.

Раптом у мене знову захворіло в грудях. Я сказав мамі, але їй було все одно.

Потім мені довелося лягти в лікарню, і мене ніхто не відвідував.

Лікар сказав, що мама з татом, напевно, прийдуть на наступний день, але вони не прийшли. Я чекав і чекав, але ніхто так і не прийшов. Все одно я люблю батьків.


Два дні потому Іван помер від отриманих травм. В його руці лікарі виявили криво написаний лист.

«Дорогі мама з татом!

Мені страшно, тому що я негарний, бридкий і дурний. Вибачте, що ви не можете мене любити.

Я не хотів вас дратувати. Я тільки хотів, щоб мама мене обняла і сказала, що любить.

Тато, я тільки хотів, щоб ти зі мною грав, гуляв зі мною за руку або співав мені пісні.

Я знаю, що вам за мене соромно. Я ніколи не стану таким, як треба ».

Потім серце Івана зупинилося.

Я не знаю, правдива це історія чи ні, але в будь-якому випадку вона дуже важлива!

Всі діти заслуговують любові. Але знущання над дітьми відбуваються щомиті, щохвилини, щогодини і щодня. У всіх країнах, містах і школах.

Будинок повинен бути для дитини безпечним місцем, вільним від насильства. Дітям потрібні любов, ніжність і близькість, і іноді обійми означають набагато більше, ніж нам здається.

Будь ласка, поділіться цією історією! Давайте не забувати, що дітям потрібна наша любов і наша турбота!