UA-IN

Маріуполь вже майже місяць перебуває під обстрілами російських окупантів. Місто продовжує тримати оборону, попри те, що більша частина будівель пошкоджена або зруйнована.

Частина жителів змогла евакуюватися, частину намагаються вивезти. І люди, яким вдалося врятуватися, розповідають моторошні речі.

Історію 16-річної Каті з Маріуполя та її брата розповіла волонтер Віра Хвуст. Вона повідомила, що розмова з Катею тривала майже три години.

Далі публікуємо пряму мову:

“Знаєте, те почуття, коли боляче? Я колись закохалася в хлопчика, а він в мене ні, і я думала, що це боляче. А виявилося, що боляче бачити, як твоя мама вмирає у тебе на очах. А братик все до неї підходить і каже: “Мамочка, не спи, ти замерзнеш”. І ми ніколи не потрапимо на її могилу. Вона так і залишилася в сирому і темному підвалі.

Ми ходили в туалет, спали, їли залишки їжі в одному підвалі.

А якось дядько Коля зловив голуба, це був, напевно, п’ятий або шостий день, і ми його засмажили, і їли. А потім нас всіх рвало.

Мама трималася до останнього, за 3 дні до нашої евакуації вона померла.

Я сказала братові, що вона міцно спить, і її не варто будити. Але здається він все зрозумів. Зрозумів ще коли померла наша сусідка, а ми не могли її винести, і вона почала пахнути. А потім стало тихо і дядько Коля її виніс, і сам підірвався на розтяжці. Мама дуже плакала. Після смерті тата, дядько Коля був найближчою людиною…

… трупи так смердять. Вони там були скрізь. Я братові закрила очі маминим шарфиком, що б він цього не бачив. Поки ми бігли – мене кілька разів мало не знудило.

Я не вірю більше в вашого Бога. Якби він був, ми б так не страждали. Моя мама ніколи, чуєте, ніколи не робила нічого поганого. Вона навіть не залишала дядька Колю на ніч в іншій кімнаті, поки вони не одружилися. Вона ходила в храм і сповідалася часто, і я.

Дядько Коля навіть курити кинув, що б мама не нервувала, що це гріх. А ваш Бог взяв і прибрав її. Мені там батюшка щось говорив, що мама буде нести служіння Богу, тільки краще б вона несла служіння тут, виховуючи нас.

Я ненавиджу Росію. Мій рідний дядько там. Знаєте, що він мені сказав сьогодні телефоном? “Катя? Яка ще Катя? Дівчинка, я вас не знаю. Яка війна, яка Катя?”.

А потім написав з лівого номера “Катенька, не пиши мені. Для мене і моєї сім’ї це небезпечно. А маму вже не повернути”.

Я ненавиджу їх! Це ж була його рідна сестра?! Як так можна?

… знаєте, я думаю, що я повернуся в Маріуполь. І буду жити на тому ж місці. І буду кожен раз, в один і той же день спускатися в підвал нового будинку і класти квіти.

А ще страшно, коли діти плачуть, а не можна. Не можна, що б чули. Ці виродки знаходили людей в підвалах і вбивали. Ті, хто вижив, говорили, що російські військові могли згвалтувати й дітей, і людей похилого віку і навіть трупи.

Якщо Бог є, чому він це допускає?

Я жити більше не хочу. Нас зараз розділять, напевно. І я можливо не побачу свого брата. Навіщо? Навіщо цей Путін нас рятував? Ми ж добре жили, навіть машину купили. Дядько Коля обіцяв мене навчити водити. Вони навіть її спалили. І квартири немає. Я померти хочу, і не можу.

… обійміть своїх дітей! А то вас не стане, і вони не згадають ваш запах. Якщо я витримаю і потім будуть у мене діти – я буду їх обіймати цілодобово”.

Як повідомила пізніше Віра Хвуст, діти евакуйовані з Маріуполя. Зараз з ними все в порядку, наскільки це можливо в даній ситуації. Вони в безпеці, їм відновлюють документи й вже з десяток сімей висловили готовність взяти на себе турботу про дітей.