UA-IN

Матвійко. Маленький русявий хлопчик щоденно приходив на розбите війною подвір’я. Приносив в кєшеньох камінчики, котрими ретельно обкладав тіло загиблої матері.

Рашисти пацана не чіпали, ба, навит з цікавістю спостерігали за його діями, ліниво перегукуючись межи собов. Інколи кидали йому залишки їжі. Матвійко не гидував, мовчки підбирав об’їдки, поспіхом з’їдав і продовжував свою справу.

Інколи було чутно їхні ворожі голоси.

– Абдула, чьто ето он пастаянна мальчіт, блят? – спитав невидимий голос.

– Брат, да он же нємой. Ми ж їво мать… таво, нєдєлю уже как, – з вікна визирнув здоровезний бородатий збуй в камуфляжі. Хвильку помовчав і продовжив свою розповідь невідомою мовою, котра схожа була скоріш на гавкіт, ніж на засіб людської комунікації.

Смакуючи ганебні подробиці, переливаючи своє оповідання жартами, рашист розповідав ЯК вони повільно мордували батька цього хлопчини. ЯК той кілька днів вмирав від вогнепальних ран, коли орки прострілювали йому кінцівки з чіткою періодичністю.

– Врємья! – щогодини реготав хтось, далі лунав постріл в котрусь з частин тіла. І так доти, допоки татко Матвійка не стих назавше.

А далі повів про те, ЯК ґвалтували, а потім ЯК вбили матір цього пацана.

Його невидимий співрозмовник лиш підсміювався, інколи перебиваючи монолог Абдули.

Як тіки померла мама, син онімів. Окупанти його не скривдили. Можливо з жалости, а може для того, щоб все своє життє памітав про цей жах. Зрештою, десятирічний хлопчик не становив якоїсь загрози бородатим воякам з далеких гір.

Матвійко цілими днями блукав селом, але в якімсь моменті постановив собі поховати матір так, як бачив в своїй дитячій уяві. Перед його очима стояв велетенський насип з каменів, таке собі містичне древнє святилище, котре він видів в шкільних підручниках, але вже не пам’ятав його назви. Він збирав на дорозі камінці і носив, носив, носив…

Планомірна, виважена робота заспокоювала, змушувала повірити в себе, в свою корисність та приносила в деякій мірі сатисфакцію. А саме головне – позволяла ЖИТИ ДАЛІ.

Той день був напрочуд світлим. Сонечко зненацька залило все докола, ніби спонукаючи все та всіх на якийсь символічний бій з темрявою, котра безперестанку панувала тут остатні кілька тижнів.

З самого ранку всі тимчасові мешканці фільварку всілись верхи на беху і поїхали десь за село, а на призьбі залишився сидіти лише Абдула.

– Дядьку! – тихенько покликав малий, підійшов і ґестом показав, би той сі нахилив.

Орк здивовано нахилився. Зненацька Матвійко рвучко викєгнув з кєшені кривий іржавий цьвок, котрий знайшов в день смерти своєї матері і всі ці дні носив зи собов, і з усих сил встромив го в бородате горло окупанта. Той викотив очі, захрипів, з рани почала сичати кров. Бандит спробував схопити пацана, але той скривавленими рученята добив цьвок ше глибше. Окупант скотився зи сходів, а хлопчина, не озираючись, мовчки пішов батьківським садом, сумно витираючи руки об брудну одежу.

*Загарбник здох за кілька годин. Матвійко живий, лиш не говорить.

Поки що.

Чекає ПЕРЕМОГУ!