UA-IN

Вікторія Калмикова під обстрілами їздила Черніговом та навколишніми зруйнованими Росією населеними пунктами, розшукуючи знедолених тварин.

Собак та котів привозила до себе на підприємство, але і там було не солодко, адже окупанти гатили так, що доводилося відсиджуватися у бомбосховищі, йдеться в ТСН.

Собачку Боню Вікторія Калмикова врятувала від голодної смерті. Господарів песика убили рашисти, обстрілюючи Чернігів. «Спочатку загинув чоловік, дружина власноруч змайструвала йому труну, закопала, бо поховати було неможливо – били суцільні обстріли. І коли вона цим займалася, її теж убило під час бомбардування», – розповідає Вікторія.

В одному з вольєрів радісно вистрибує Саллі. Вона разом зі своєю мамою Лакі раніше жила в одних господарів, але ті, втікаючи від війни, з околиць Чернігова виїхали до Чехії. Лакі ж народила цуценят. Прогодувати усіх сусіди не могли, тож Вікторія забрала хвостатих до себе. Загалом, за час повномасштабого нападу, Вікторія вже врятувала зо три десятки собак та п’ятнадцять котів, підшукуючи потім їм нових господарів. Їздила зруйнованими містами і селами і часто під обстрілами.

Жінка і досі з болем згадує, як бачила покинутих людьми тварин. Вони відчайдушно намагалися вижити – самі посеред згарищ. «Біля будинку, де нічого не залишилось, собака подушив сам курей і їв їх», – розповідає жінка історію одного із псів.

А ще одного песика Вікторія зустріла на полі, він їв м’ясо загиблого коня. Кликала, але собака не підійшов, його доля для жінки невідома.

Тих, кого ж вдалося витягнути з біди – привозила до себе на підприємство. Вікторія вже багато років займається збором та переробкою металобрухту. «Наші основні покупці якраз були «Азовсталь», НМК «Ілліча» – це маріупольський завод. Їх зараз немає», – розповідає жінка.

Серед гір залізяччя доводилося непросто, бо окупанти стояли зовсім близько і постійно гатили, зокрема, у сусідню нафтобазу. Уламками боєприпасів довкола все було устелено, ніби килимом. «У нас тут обстріли були три тижні нон-стопом. Ти идеш майданчиком, а осколки навколо просто сипляться», – пригадує вона.

Інколи, каже, гахкало так, що голови не підняти. Тоді і люди, і тварини чимдуж бігли в бомбосховище. За радянщини воно належало заводу, на території якого тепер підприємство Вікторії. Всередині й зараз температура близько 9 градусів. Щоб не замерзнути, всі тулилися одне до одного. «Загалом, за весь період, до 50 людей тут пройшли. Друзі, хтось знайомий, друзі друзів. У нас тут усі собаки наші жили. Вони нас гріли, ми спали в перемішку із собаками», – розповідає жінка.

Щойно обстріли трохи стихали – Вікторія знову їхала на пошуки покинутих тварин. Одного разу знайшла Лакі. Він, наляканий та зголоднілий, до жінки вибіг із розбомбленого будинку, теперу нього нові господарі.

За порятунок своєї кішки Лілу Вікторії не надякується Інна. «Ми якраз напередодні військових дій поїхали на відпочинок, а ключі залишили батькові, який 15 км від Чернігова. Він мав підгодовувати її, ну і так трапилося, що залишилася вона саменька, батько потрапив в окупацію», – розповідає жінка.

Ключі від квартири він Вікторії зміг передати через односельчанку, яка дивом вирвалася з окупації. Навколо стріляли рашисти, але Вікторія таки дісталася до Лілу. Кицька майже три тижні прожила сама, погризла цукерки і печиво.

Утім, допомагає Вікторія не лише тваринам, а й людям, постраждалим унаслідок російської агресії. Збирає та розвозить гуманітарну допомогу. «Хочеться бути максимально корисною, для тих, хто потребує цього», каже вона.