UA-IN

Тернополянина Артема Комісарчука, колишнього військовослужбовця розформованої героїчної 51-ої окремої механізованої бригади, на рахунку якої звільнення понад двадцять міст Донбасу, Україна пам’ятає ще з 2014-2015 років.

Тернополянина Артема Комісарчука, колишнього військовослужбовця розформованої героїчної 51-ої окремої механізованої бригади, на рахунку якої звільнення понад двадцять міст Донбасу, Україна пам’ятає ще з 2014-2015 років.

Його, та тоді ще майора, а тепер підполковника Сергія Фураєва вся Україна зустрічала з полону, у який вони потрапили 24 серпня 2014 року під Іловайськом. Понад рік їх утримували у катівнях Донецької СБУ, а у вересні наступного року обміняли на бойовиків.

Про це розповідає “Vsn”.

Син військовослужбовця, Артем пішов на війну добровольцем. Заради захисту України приїхав з-за кордону, де перебував на роботі. Не міг залишатися осторонь, коли на його країну напали. Разом із побратимами брав участь у запеклих боях за визволення міст Луганщини та Донеччини. Прізвище Артема понад 20 разів викреслювали з обмінних списків, кілька десятків разів його виводили на розстріл, били, піддавали тортурам, але це не зламало його дух.

Після полону Артем довго звикав до мирного життя та займався відновленням втраченого у полоні здоров’я. Згодом познайомився із майбутньою дружиною Тетяною, одружився. У шлюбі народилася донечка Януся. Щастю молодого подружжя не було меж. Та попри приємні сімейні клопоти, Артем не забував, що війна не закінчилася. І зібраний рюкзак з усім необхідним спорядженням завжди був напоготові.

«24 лютого країна здригнулася від вибухів. Я прокинувся о 5.45 год, й збирався їхати на роботу. На той час працював торговим агентом в одній європейській компанії. Та коли зайшов у соцмережі й побачив, що вся стрічка майорить новинами про початок повномасштабної війни, тихо розбудив дружину, обережно, підбираючи слова, попросив збирати речі, а сам поїхав на заправку, оскільки розумів, що почнеться паливний колапс.

Після того, як відвіз їх з донечкою у село, подзвонив на роботу та повідомив, що йду у військкомат. Разом зі мною вирушив і мій директор, з яким згодом потрапили до одного підрозділу. Мене розподілили у 105-ту бригаду ТРО спочатку на посаду стрільця. Попри досвід, набутий у бойових діях 2014 року, довелося знову проходити вишкіл.

Нас навчали вогневій та фізичній підготовці, тактичній медицині, бойовим чергуванням, охороні спецоб’єктів тощо. Після чого відправили у Харківську область. Першим населеним пунктом стало село Краснопілля, у якому працювали разом із 93-ю бригадою. В іншому займались зачистками і частково розмінуванням», – розповідає він.Артем вже був виконувачем обов’язків командира взводу контрдиверсійної боротьби (КДБ), як у жовтні, на свято Покрови, отримав наказ на штурм позицій окупантів.

«Я рухався першим, коли помітив розтяжки та мінування, і вже збирався попередити хлопців, як прогримів вибух, обернувшись, побачив як командир відділення підірвався на міні. Кинувся на допомогу, аж тут пролунав ще один вибух, і мене відкинуло. Поглянувши на себе, зрозумів: це – кінець. Подумки попрощався із дружиною та донькою, після чого, перемагаючи біль, по рації викликав евакуаційну машину. Хлопцям, які були поруч, наказав виносити пораненого побратима. Під час евакуації кілька воїнів отримали поранення різного ступеня важкості внаслідок підриву на мінах та розтяжках. Я виявився найважчим», – пригадує Артем.

Артема евакуювали до Харкова, де лікарям вдалося стабілізувати його стан. Він пережив штучну кому, у якій пробув 4 дні. Поранення були вкрай важкими, йому загрожувала ампутація ноги з видаленням суглоба, один уламок у черепі спричинив його тріщину, інший засів біля серця, окрім того, отримав пошкодження ока та велику рану стегна з відкритим переломом, скальповану рану живота та уламкове ураження рук. Життя воїна трималося на волосині, лікарі не давали жодних прогнозів.Важко уявити, що тоді пережили його батьки та кохана дружина. Попри сильну контузію та втрату свідомості, бувши під морфієм, зумів попросити парамедиків повідомити їй про те, що з ним сталося.

«Після Харкова мене перевели у лікарню до Сум. Її кваліфікований персонал зробив все можливе і неможливе задля стабілізації мого стану, щоб можна було транспортувати до Львівського військового госпіталю. Одразу по прибуттю туди до мене приїхали мої рідні.

Тато ще на певний час мусив лишитись, оскільки через часті операції треба було перекладати мене з ліжка на каталку, та й взагалі потребував постійного догляду. У госпіталі мене складали докупи й зшивали. Якось в операційній розговорився з хірургом з Великобританії, котрий наполіг на тому, щоб львівські лікарі подали заявку на моє лікування за кордоном. І вже за тиждень я був у Гданську, де на мене чекає низка операцій. Загалом за пів року переніс сорок оперативних втручань. Увесь цей час був прикутим до ліжка.

Попереду – довгий і непростий шлях до одужання і водночас до рідної домівки. Та я все витримаю, і все пройду, адже мені є заради кого жити», – запевняє він.

На сьогодні Артем знаходиться на лікуванні у Польщі. Поруч із ним перебуває його кохана дружина Тетяна, яка є його опорою та підтримкою. Попри важкі поранення та випробування, які довелося пройти, і які ще чекають на нього на шляху до одужання, не шкодує, що одягнув військову форму і взяв до рук зброю. Бо захист рідної країни вважає священним обов’язком кожного чоловіка, який має честь і гідність. На відміну від багатьох воїнів, які пережили пекло, і не бажають згадувати його, Артем Комісарчук навпаки, готовий говорити про війну, бо не хоче її тримати у собі. Зізнається, вона розриває його зсередини та крає душу, і додає, допоки будемо ховати її у собі, доти будемо безмовними свідками чужих фатальних помилок.

За прогнозами медиків, на відновлення здоров’я сержанту Артему Комісарчуку потрібно не менше двох років. Однак повністю це зробити не вдасться. Та герой дякує Богу за те, що вдруге після полону дав йому шанс на життя. Все інше не важливо. Він упевнений у перемозі України, яка здобувається страшною ціною, ціною скалічених доль і втратою життів наших воїнів. А для того, аби війна не повторилася, радить вчити історію не за фактами, а прикладами, та виокремлювати контекст подій.