UA-IN

Людмила повернула сина додому у багажнику власного авто.

“Моя війна розпочалася так само, як і в Україні, 24 лютого, але я була в Чехії на роботі, – згадує Людмила Купрійчук. – До нас підійшла начальниця з іншого цеху і сказала: “Дівчата, в Україні війна, бомблять Київ”. Почала дзвонити в Україну, телефоную Максиму – не бере, знов телефоную – не бере. Взяв після п’ятого чи шостого дзвінка, каже: “Мам, все у нас нормально, чого ти кіпішуєш?”. Я питаю: Ти мені тільки скажи, де ти знаходишся? Ти у Львові на полігоні?”. Він каже: “Так”.

20-річний Максим, син Людмили Купрійчук, іще в 17 років вирішив, що хоче бути військовим. Згодом хлопець підписав контракт з легендарною 80-тою окремою десантного-штурмовою бригадою. Людмила не знала, що у перший день війни саме це військове формування взяло на себе удар на південному фронті: “Ми з ним переписувалися ще довго, я все питала, що там. “Мам, у нас срака”, – відповідав мені. Казав, що це не по телефону. “Я коли приїду, все тобі розповім”, – це останнє, що він написав. І все. 25 лютого ввечері подзвонила Аня з таким криком: “Тьоть Люда, тьоть Люда!”. Я починаю зриватися і кричати на неї: “Чого ти тьотяєш, чого кричиш, говори нормально, що сталося?”. – “Максима вбили”. – “Як вбили? Де вбили?”… Багато потім було подій. Про які краще взагалі не памʼятати нічого”.

Людмила до останнього не могла повірити у смерть свого сина і одразу почала обдзвонювати його бойових побратимів: “Я дзвоню: “Синочок, ти впевнений, що це Максим? Ну скажи мені!”. Він каже: “Так, впевнений. Я впізнав по його по телефону і по його берцях”. Ви розумієте, коли вам говорять, що твою дитину впізнали за телефоном і за берцями, ви ж не повірите в отаке, ви будете сподіватися до останнього, що це не так. І я так само. Кажу: “Марьян, точно?”. – “Точно”. І в мене істеричний крик…”

За кілька днів Людмила була вже в Україні з однією метою – забрати тіло сина, що залишилось лежати на полі бою в степах Херсонщини. Тоді їм з чоловіком Анатолієм це завдання здавалось найголовнішим у житті: “Ми приїхали до Херсонської області, а в саме Томарине, вже було видно блокпост.

Я зав’язала хустку, вийшла з машини і просто пішла до них. До мене йде молодий хлопець з автоматом, направленим на мене”.

“Кажу: “Здравствуйте. Я хочу забрать тело своего сына”. Він дивиться так на мене і каже: “Я такого не решаю, я сейчас позову старшего, подождите здесь”. Іде до мене такий собі колобок, добрий хряк такий, каже “здравствуйте”. Я до нього: “Я хочу забрать тело своего сына, я знаю, что он здесь”. Він каже: “Я это тоже не решаю, у меня есть старший, поехали”.

“Коли людина отримує звістку про смерть, це свідоме сприйняття. Тобто, свідомо я чую та якось сприймаю цю інформацію, але існує ще моє підсвідоме, яке продовжує відкидати реальність, – пояснює стан людей, які отримали звістку про втрату, психологиня Антоніна Картушинська. – Є момент, коли потрібне підтвердження для цього підсвідомого – тобто, побачити, що людина померла. На жаль, під час війни не завжди є можливість побачити і поховати. Але коли вона є, обов’язково треба це робити. Провести ритуал поховання, відбуття 9 днів, 40 днів. Близькі мають це проходити, тому що це і є частина проживання горя, це терапевтично, це здатне трохи полегшити емоційний стан”.

Про те, як важливо для сімей загиблих військовослужбовців отримати тіло рідної людини, не в теорії знає Тетяна Потоцька – волонтерка, яка повертає загиблих воїнів додому з їхнього останнього бою.

“Від родичів мені потрібно прізвище, ім’я, по-батькові, дата народження, перша сторінка паспорту, прописка і сповіщення від військкомату. Жодного випадку не було, щоб я відмовила у перевезенні загиблого військовослужбовця. Якщо загинув військовий, це перевезення безкоштовне”.

Тетяні щомісяця доводиться робити для інших людей те, що Людмила Купрійчук зробила для свого сина. Під прицілами автоматів жінка вмовила окупантів пропустити її на поле, де ймовірно лежав її син.

“Коли ми приїхали до першого поля, в один бік було саме поле, а в іншу якісь огорожі. І тіла. Не хочу казати “тіла” – просто хлопці. Росіяни вийшли. Я кажу, що теж піду. Один каже: “Вам нельзя, вы ждите здесь. Будьте в машине”. Я відкрила дверцята задні, думаю, що хоч ступлю на ту землю та буду за ними приглядати. А опустити ноги не можу, бо прям коло машини лежить тіло чийогось сина, чийогось брата, може, чийогось чоловіка, розумієте…”

Людмила трималася з останніх сил. Але знайти сина серед решти загиблих було непросто. Тіло впізнав її чоловік.

“Я бачила, як він підняв руку, повернув і почав розривати бушлат, – згадує Людмила Купрійчук. – І в цей момент, коли Толя розривав йому бушлат, я казала, мовляв, дивись татуювання у нього на руці. Він тримає руку, випускає і просто сідає. Я розумію, що це все, бо він просто сідає і за голову береться руками. І я починаю кричати несамовито, а просто повз йде колона техніки з оцими “зетками”. Господи, горіли б ви всі! І під тобою трясеться земля, ти розумієш, що ця техніка просто розстріляла твою дитину. Вони взяли його, а я впала на коліна і кричала: “Покажіть мені його!”. Вони мені його не показали…”

“Так, впізнавалися тіла по татуюваннях. Коли родичі знають, що у воїна є тату, це найкраще працювало, – свідчить волонтерка Тетяна Потоцька. – Був у мене такий випадок, дуже болючий, коли ми привезли тіло, в той самий день було поховання, і дружина сказала, що це не її чоловік. Я тоді попросила всіх вийти з хати і ми почали роздягати цього військового. Це кричуща ситуація, але виходу іншого не було. Я почала знімати шкарпетки, діставати руки, розкривати костюм. Впізнали по зубах”.

Людмила повернула сина додому у багажнику власного авто.

“Колись він до бабусі казав: “Бабусь, ти побачиш, от я виросту і зроблю все, щоб по життю мене називали Максим Анатолійович”. Ви знаєте, коли його привезли з морга, перший вінок, який занесли до хати, був від міської ради: “Шановному Максиму Анатолійовичу”… Я просто стояла і думала: “От скажи мені, чого так? Чого Максимом Анатолійовичем ти став у 20 років?”.

“Важливий момент прожиття втрати близького – це правильно відгорювати. Це не означає почекати – мовляв, час мине і щось зміниться. Відгорювати – це дійсно або виплакати, або викричати, або відмовчати, адже є і таке поняття як усвідомлене усамітнення”, – пояснює психологиня Антоніна Картушинська.

Зараз Людмила добудовує дім, про який мріяв Максим. І попри біль утрати продовжує жити далі.

“Уламок, який дістали з його тіла, завжди зі мною, завжди біля мене. Це шмат заліза, який вбив мою дитину”.

Якщо ви з родини загиблого військового і не знаєте, как перевезти тіло, зверніться по допомогу до Тетяни Потоцької. Посилання на її сторінку у соціальній мережі: https://www.facebook.com/ekzotyk