UA-IN

Успішна підприємиця із Луцька Вікторія Дзидз, уже декілька років поспіль активно займається волонтерською діяльністю та усією душею вболіває за Україну і докладає своїх сил для того, щоб підтримати наших захисників.

Про те, як волонтерство увійшло у її життя та змінило його, про свої перемоги та втрати Вікторія розповіла виданню “Під прицілом”.

Вікторіє, що вас привело до волонтерства?

– Мабуть, події 2014-го року, коли на Майдані почали гинути люди. Для мене була справжня трагедія бачити площу заповнену трунами, а коли розпочалася війна, то волонтерством я уже просто жила. Бачила, що солдати йдуть на передову просто у резинових тапочках, розуміла, що це лише початок війни. І ми розпочали збирати передачі та готувати їжу для АТО. Я і сама їздила на Яворівський полігон, аби завезти військовим аптечки, їжу, одяг та взуття.

Сьогодні у нашому суспільстві змінилася реакція на звістки про загиблих. Чому так?

– Люди просто звикли до війни, їм стало все одно. Думають, що бойові дії тривають десь там, а на західну Україну вони не прийдуть. Я шість років їжджу у супроводі “Вантаж 200”, який доставляє загиблих хлопців, і пам’ятаю з перших похорон, наскільки багато людей приходило. Коли зустрічали загиблого бійця на Цуманському перехресті, їхала колона 30-50 автомобілів у супроводі аби гідно провести і похоронити захисника. А сьогодні людей значно менше долучається, загалом щоразу ті ж самі.

Пам’ятаю, коли привезли останнього загиблого Іллю Струка з Володимира-Волинського, то навіть завжди врівноважений та спокійний отець Михаїл почав кричати, через те, що траурну колону автомобілів у супроводі поліції не пропускали інші водії. Також був випадок, коли у 2018 році везли Юрія Лавренчука, якого чотири роки шукала дружина, адже він вважався безвісти пропалим, то один із водіїв показав мені нецензурний жест з буса. Мовляв, чому ми їдемо колоною, а його не пропустили. Було також, що траурний автомобіль заїжджав на Театральну площу, а один з водіїв мало не в’їхав у нього. За кермом був старший чоловік і він бачив, що рухається колона з поліцією, з портретом загиблого на лобовому склі та табличкою “Евакуація-200” і все одно не зупинився та не пропустив автомобілі.

У проведенні прощання з загиблими бійцями завжди сприяє місцева влада, також на похоронах присутній міський військовий комісар Василь Худик, з міської ради – депутат Юрій Безп’ятко, який завжди їде з нами з Цуманського перехрестя в автоколоні.

Вантажі на Схід складно збирати, багато людей відгукується?

– У 2014 році люди були добріші та й допомогу легше вдавалося збирати. Тоді я навіть не очікувала, що у нас такий дружний народ, адже до війни якось кожен жив сам по собі, а уже з середини Майдану, коли з’явилися перші загиблі та з початком війни, усе змінилося. Я бачила, як щиро люди віддавали останнє на війну, допомагали усі верстви населення, ділилися усім. Пам’ятаю, як багато збирали допомогу військові капелани, особливо наш волинський Михайло Бучак. Він дуже віддався цьому, і мабуть, з першого дня війни волонтерить.

Нещодавно до мене приходила мама Миколи Сорочука, який загинув 22 січня, і привезла багато сала, смальцю, часнику, цибулі, варення і дала гроші на тушонку для хлопців. Також вона постійно відправляє на Схід посилки синовим побратимам. Мама загиблого Андрія Волоса постійно допомагає і передає посилки.

Та в загальному сьогодні люди стали значно менше долучатися до збору допомоги. Адже навіть заплановане відправлення на передову 1-2 серпня доводиться відкладати, аби машина не їхала на Схід порожньою. Пишу у соцмережі про допомогу і мало хто відгукується. Це жорстоко зі сторони людей. Адже, сьогодні солдати не просять, аби щось там пекли-випікали, а просять елементарне – воду. Минулого разу, як ми збирали допомогу на Схід у мене стояв клубок у горлі, адже основний вантаж, це була вода. І сьогодні “Дєд Волинь” (волонтер Сергій Добродомов, який їздить на передову з 2014 року), знову на 4 серпня вантажиться майже тонною води, яку надав благодійник.

Сьогодні я не уявляю, що живу у спокійному місті, де музика, дискотеки, бари, де я можу заробити собі гроші та спокійно випити кави. А хлопці покидали свої сім’ї і зараз на передовій. Люди доволі часто кажуть, що у військових є зарплата, і навіщо йому везти допомогу. Але потрібно пам’ятати, що у них також є дружини, діти, батьки, і вони не можуть усю зарплатню витратити на війну.

Колись покійний Олег Твердохліб незадовго не своєї смерті казав про волонтерів: “А що ми варті без вас? Ви собі не можете уявити, як гріє серце дитячий малюнок”. Це підіймає солдатам бойовий настрій, коли людина щось сама вдома зготувала і від щирого серця передала військовим.

– Вікторіє, не втомилися волонтерити, не виникало бажання залишити усе це?

– Якщо сьогодні я опущу руки, завтра “Дєд”, післязавтра інші волонтери перестануть допомагати. А тоді що? Це вже ритм життя, ти вже звик і просто не можеш відмовити у допомозі. Ти живеш і знаєш, що їде “Дєд” і потрібно зібрати вантаж. Болить щось чи не болить, хвора чи здорова, я знаю, що повинна це зробити і поки він не відправиться, я не буду спокійна.

Деколи руки опускаються через людей, які не допомагають, нічого не роблять, а лише ображають. Мені кажуть: “Не звертай увагу”. Але як можна це ігнорувати, коли ти реально недосипаєш, викладаєшся, а люди йдуть і скаржаться в адміністрацію на музику під час ярмарку, який я проводила взимку для збору допомоги. Цей ярмарок для мене був просто пеклом. Мені вдалося завантажити автомобіль “Дєда” на Схід, але потім стався нервовий зрив. Настільки допекло усе. Мені опускають руки своєю байдужністю і своїми язиками люди. І “Дєдові” складно, він неодноразово казав: “Все, нікуди не їду, нічого везти не буду”. Його можна зрозуміти: він замовив автозапчастини, за які потрібно сплатити 30 тисяч гривень, і повинен сидіти думати, де їх взяти. Він готівку не бере, лише дає номер рахунку організації, яка займається запчастинами.

Волонтерство це дуже тяжка річ, але коли тобі передають подяку від бригади, то вона перекриває всі ті негативні слова. Ти себе тішиш, що з твоїх рук вдягнувся солдат, поїв. Мені це гріє душу, бо я знаю, що допомогла.

Які ви ще заходи ініціювали?

– У 2016 році я проводила ярмарок з фуршетними столами у центрі Луцька для атовців та сімей загиблих. Зібрані кошти ми віддали вдові захисника Руслані Кумецькій на ремонт балкну. Але головна мета ярмарку була не у зборі коштів, а у тому, аби звичайних людей, яких не торкнулася війна, посадити за один стіл з людьми, які пройшли всі кола пекла. Хотіла аби люди, які спілкувалися з солдатами, ділили хліб, гуртувалися і бачили, що у військового, який пройшов війну – свій світ.

Зібралося багато людей, приїхали батьки загиблих, сестри, дружини, діти, дівчата з Липин напекли короваїв.

Хотіли поїхати на передову?

– Мрію поїхати на Схід, коли звільнять Іловайськ. Я там багато втратила. Це – мій біль. Хотіла б побачити це небо і пройти по тій землі, де загинула близька мені людина. Найстрашніша війна для мене розпочалася саме там. Пам’ятаю ті крики, коли солдати дзвонили додому і прощалися, намагалися сказати, де він поранений лежить, де шукати. Ці слова часто згадуєш, їдеш на могилу і запитуєш: “Чому так?”, не віриш, бо не бачив цього тіла, а лише знаєш результати ДНК. Ніколи не забуду звук кісток у труні, коли її опускають. Він буде зі мною до кінця життя. Відтоді соняшник для мене це – трагічна квітка.

Наприкінці Вікторія зазначила, що допомога військовослужбовцям на передовій потрібна постійно.

“Наступна поїздка запланована на 4 серпня. Об 11-ій годині від ринку “Північний” на Схід вчергове відправиться волонтер “Дед Волинь”.

Для поїздки збирають тушонки, м’ясні каши, часник, засоби гігієни, чай, кава, малинове варення та крупи.