Народився здоровим малям

У сім’ї Дорощуків уже підростав старший син, коли мама Ірина завагітніла вдруге. Каже, не відчувала особливого неспокою ні як носила під серцем маля, ні у перші місяці після появи маленького Володі на світ. Хвилювання прийшли пізніше.

– Власне, бо вже був материнський досвід, я й запідозрила, що щось не так, – згадує Ірина. – У нас є відео, як у три місяці Володя ручками тягнеться та хапає іграшки з карусельки, підвішеної у ліжечку над головою. А в шість місяців цього вже не було.

Народився хлопчик цілком здоровим, це підтверджують виписки з пологового. А після року малюк вже мав діагноз ДЦП. Причому випала на його долю одна з найважчих форм, коли не працюють ні руки, ні ноги, ще й додались інші порушення в роботі організму. Але з усім можна впоратися, якщо є любов. Це одразу розумієш, коли переступаєш поріг оселі Дорощуків. Відчувається неймовірне сімейне тепло, яке, впевнена, стало основою для подальших успіхів особливої дитини.

Що послужило поштовхом для недуги, Ірина не знає. Каже, зараз «модно» грішити на щеплення, але вона цього робити свідомо не хоче:

– Володя – наше щастя. І це головне, – усміхається до сина мама і розповідає, як змалечку почала з ним займатися.

У рік вивчив букви, у чотири вже читав

Батькам часто доводилося їздити на різні обстеження та реабілітацію, зокрема, у Львів. У дорогу завжди із собою брали книги.

– Тато був за кермом, а я в салоні Володі показувала букви, повторювала, як вони звуться. У рік він вже їх знав. А читати навчився десь в чотири. Я зрозуміла це випадково, коли він став вимовляти назви ліків та субтитри у фільмах.

Багато хороших слів батьки говорять на адресу педагогів спеціалізованої школи № 9, де спочатку вчився Володя:

– У нас була звичайна програма, але вчителям довелося шукати індивідуальний підхід до Вови. І ми зрозуміли, як багато не знаємо про свою дитину. Йому не вдавалося писати, тож для нього розробляли спеціальні тести чи занотовували у робочий зошит під його диктовку. Там дали серйозну базу, яка дозволила нам у старші класи перевести сина у звичайну школу № 3.

І хоч продовжував здобувати середню освіту Володя дистанційно, педагоги не могли натішитися його прагненню до знань! Дуже раділи Дорощуки, коли з вітаннями з нагоди різних свят приходили однокласники.

– Вони побачили, що дитина тим самим живе і цікавиться, що й вони. Головне – навчитися його розуміти, – каже тато Роман.

Мама давно була змушена покинути роботу задля сина. Тепер й тато так підлаштовує свій бізнес, аби частіше бути вдома. Адже хлопець виріс, і йому, особливо у побуті, дуже потрібне батьківське плече.

– Коли Роман бачить, що я втомилася, він завжди каже: «Поїдь собі кудись, відпочинь, ми впораємося», – зізнається жінка. І лиш при цій згадці в її очах бринить сльоза.

А разом з Володею вони часто подорожують Україною. Бували і за кордоном, у Європі, до пандемії коронавірусу.

Мріє стати журналістом

30 червня у Володі був випускний. На урочистість він запросив усю свою родину та друзів. Приїхали підтримати хлопця звідусіль, навіть з Італії. Ще б пак – він не просто отримував атестат, а золоту медаль! Нагороду талановитому випускнику особисто вручав міський голова Нововолинська Борис Карпус. А ще Володя Дорощук отримав шкільну медаль… своєї бабусі – татової мами.

– На жаль, бабуся Валентина до цього моменту не дожила. Її шкільна медаль зберігалася в сім’ї її дочки. Тепер – у Вови. До речі, його тато у школі мав «срібло», тож у нас вже є ціла колекція родинних досягнень.

А що далі? Це питання найбільше тривожить батьків особливих дітей. Адже найголовніше – допомогти своїм чадам влитися у соціальний світ. На жаль, складати ЗНО такі випускники не можуть. Але є вузи, які готові їх брати на навчання. Мрія Вови – стати журналістом.

А поки він… малює. Його альбом вражає яскравими барвами. Уявляю, скільки зусиль він докладає, щоб так досконало олівцем відобразити не лише риси, а й характери своїх героїв. Володя бачить світ навколо себе світлим та добрим. І це йде найперше із сім’ї – від тата, мами і старшого брата.

The post Зворушлива історія хлопчика з ДЦП із Волині, який став золотим медалістом first appeared on UA-IN.

Запис Зворушлива історія хлопчика з ДЦП із Волині, який став золотим медалістом спершу з'явиться на UA-IN.

Богданові Зверхівському 32 роки. Він успішний чоловік, керує мережевим бізнесом, любить подорожувати і відвідав вже десятки країн. У нього тисячі підписників в інстаграмі.

Він батько особливої дитини. Доньці Емілії у червні буде 4 роки. Але за все своє крихітне життя вона ще не бачила свого тата і навіть не чула його голосу. Проте вона добре його відчуває. Його любов та самопожертву. Богдан виховує незрячу та глуху доньку з ДЦП сам. Мама їх залишила.

Емілія з’явилася на світ за допомогою кесаревого розтину. Одразу після народження дівчинку, вагою трохи більше кілограма, помістили в спеціальний бокс та подали туди кисень. У реанімаційному відділені для недоношених немовлят Емілії не затулили очей, через те, що дівчинка родилася на 32-33 тижні вагітності, у неї ще не була сформована сітківка ока і на другому тижні життя зміни в очах дівчинки стали помітними.

Батьки з Емілією поїхали з Франківська до Києва в ОХМАТДИТ. Там офтальмолог констатував у дитини 5 стадію ретинопатії – цілковиту втрату зору на лівому оці. Тоді крихітці зробили дві операції на правому оці під загальним наркозом. Однак бажаного результату не було.

А наслідком анестезії на півтора кілограмовий організм стало ураження нервової системи, тіло напружувалося навіть, коли було розслабленим.

Лікарі більше нічого не могли зробити і просто виписали незрячу дитину з гіпертонусом м’язів додому.

Але Богдан Зверхівський вирішив боротися з недугами доньки. Через півроку вони поїхали до Ізраїлю, де Емілії поставили ще один діагноз – ДЦП. А через кілька місяців виявилося, що дитина втратила ще й слух.

Від самого народження Емілії і дотепер нею опікується лише Богдан. Мама дівчинки участі у вихованні чи фінансовому забезпечені дитини не бере, вони з чоловіком офіційно розлучені.

«Перший рік після народження Мільки був дуже важким. Я вчився готувати їсти, прибирати, міняти памперси. Вдень, коли я займався хатньою роботою, я постійно носив доньку на руках. Ввечері вкладав її спати», – розповідає Богдан.

Після того, як дружина покинула сім’ю, Богдан з Емілією повернувся з Франківська в його рідне Комарно, біля Львова. Вони почали жити разом з бабусею та дідусем Емілії.

Емілія не ходить і навіть самостійно не сидить. Вона потребує постійного догляду. А через те, що дівчинка не бачить та не чує, вона мусить відчувати батька тактильно, його тепло та дихання. Якщо його поруч немає, то вона стає тривожною і від цього її тіло спазмує. Вона відчуває його запах і сміється, коли він заходить до кімнати.

Богдан не любить, коли його жаліють. Розповідає, що його віра в Бога тільки підсилюється після народження особливої доньки. Богдан зізнається, що у його житті є дві ролі – мами та тата.

https://www.facebook.com/bohdan.zverkhivskyy/videos/2078326615546198/?t=5

Богдан сильний чоловік. Вже 13 років він живе з цукровим діабетом. Щодня Богдан приймає дозу інсуліну.

Вже більше двох років Богдан активно займається реабілітацією доньки у Польщі. Він знайшов лікарів, яким довіряє у клініці інтенсивної терапії Олінек, у Варшаві.

У дівчинки є шанс стати на ноги, однак точно жоден лікар гарантувати цього не може. Ціна тритижневого перебування в клініці коливається від 3 до 5 тисяч доларів. Крім того, кожних півроку для Емілії на замовлення у Польщі роблять ортези, ціна пари – 1000 доларів. Від держави Богдан отримує 1700 грн пенсії Емілії, як інваліда першої групи, і 500 грн доплати за цілодобове опікунство над донькою.

Під час останнього перебування у Польщі, у лютому цього року, після обстежень польські лікарі зробили висновок, що Емілія зможе почути.

Богданові запропонували зробити дитині операцію на вухах і встановити імплант. Така процедура коштує майже 30 тисяч євро. Тому Богдан Зверхівський просить допомогти йому зібрати ці гроші, бо фізично він їх не встигне заробити за два місяці.

«Я встаю на своє чоловіче его і топлю його в болоті, бо я йду через себе і прошу грошей. Але я розумію, що зараз майже 30 тисяч євро я не витягну, а після операції буде дорога і довга реабілітація. Я її буду сам оплачувати», – каже Богдан.

За 5 днів від оголошення збору в інстаграмі на операцію, йому вдалося зібрати 250 тисяч гривень. Бракує ще 20 тисяч євро.

Якщо ви хочете допомогти Богданові дозбирати гроші на операцію, ось номер його картки Приватбанку 5363 5423 0729 3663, Зверхівський Богдан.

The post Молодий тато “поховав” кар’єру, щоб виховувати незрячу доньку з ДЦП – мама покинула first appeared on UA-IN.

Запис Молодий тато “поховав” кар’єру, щоб виховувати незрячу доньку з ДЦП – мама покинула спершу з'явиться на UA-IN.