Дівчина вважає, що зокрема через мовчання тих, хто вже зіткнувся з труднощами, гинуть люди та ламаються долі молодих перспективних жінок та чоловіків.

У відвертому інтерв’ю OBOZREVATEL Олена розповіла про те, що відбувалося під час її служби, як їй вдалося вижити, а потім круто змінити своє життя.

– Олено, як ви дізналися про те, що у Дніпрі солдат розстріляв своїх товаришів по службі?

– Я побачила інформацію про це в інтернеті, також мені повідомили знайомі, які так само, як і я, служили у цій військовій частині.

– А як ви потрапили до Нацгвардії?

– Я служила у в/ч 3021 НГУ у 2018-2019 роках. Перед тим, як туди потрапити, я пішла у військову частину у Слов’янську на Донеччині. Начальник медичної служби готовий був мене прийняти (на той час я закінчила Ізюмський медичний коледж і вже навчалася в медуніверситеті – перед армією залишила навчання з правом продовження), але командир в/ч був незадоволений тим, що до них хоче саме дівчина, бо “через пів року вона може завагітніти” тощо.

Тоді я звернулася до інших підрозділів – в Одесі, Харкові та Дніпрі. У Харкові відмовили, в Одесі сказали приїжджати, але під час телефонної розмови я почула: “Буде майбутня дружина”. І тоді я не захотіла туди їхати (сміється. – Ред.). А у відділі кадрів центру в Дніпрі не було жодних ґендерних стереотипів і я була рада потрапити на службу до цієї військової частини.

– Як почалася служба?

– Я підписала контракт – була на посаді “старший майстер окремого взводу інженерно-технічних засобів охорони”. Спочатку пройшла курс молодого бійця (КМБ), де навчалася і стрільби, і тактики, і іншого. Потім мене “закинули” у караул, де я служила разом із військовослужбовцями строкової служби – на рівних умовах.

– Ви перебували саме на “Південмаші”?

– Так, на Південному машинобудівному заводі. Військова частина 3021 охороняє саме об’єкти державного значення. Є кілька караулів, постів – відправляли на різні. Саме там, де сталася стрілянина, я не несла службу – була в тому самому будинку, але на іншому посту.

– На своїй сторінці у Facebook ви дали зрозуміти, що зіткнулися з чимось серйозним у цій військовій частині, але без подробиць. Можете розповісти?

– Почалося все з того, що восени багато військовослужбовців нашої частини захворіли: нежить, кашель, температура 38-39, яка не збивалася, деякі втратили нюх… Тоді ще не було відомо про СOVID-19, але якийсь вірус точно у нас підхопили. Серед хворих була і я. Мені не дали долікуватися і начальство наполягло, щоб я вийшла на службу, тому що не вистачало людей.

У самому караулі на “Південмаші” (напівпідвальному приміщенні) у нас було дуже холодно, а я ще з температурою, сильним кашлем. Після кількох змін мені стало зовсім погано і сталася внутрішня кровотеча. Я звернулася до лікаря і він сказав, що мене треба терміново госпіталізувати.

Коли я повідомила про це своїм командирам, то мені відповіли, що я не маю права отримувати медичну допомогу у звичайній лікарні і повинна повернутися.

– І ви повернулися.

– Я приїхала на місце служби і мене закрили в кабінеті, сказали, що не випускатимуть. Стали морально тиснути. Тоді я не могла заперечити начальству, але розуміла, що мені терміново потрібна допомога – треба виборювати своє життя.

Під приводом того, що потрібно в туалет, вийшла і пройшла через КПП (мені допомогли мої товариші по службі).

На вулиці в машині вже чекали друзі, які відвезли мене до приватної клініки. У мене не було іншого виходу – я би просто спливла кров’ю.

По дорозі я знепритомніла, у мене стався гіповолемічний шок (це стан, що стрімко розвивається і несе пряму загрозу життю. – Ред.). Коли я лежала під крапельницями, мені дзвонило начальство і обурювалося, чому я там лежу. Сказали, що мені загрожує гауптвахта – я цього дійсно боялася.

Поки лежала у лікарні, я втратила 10 кілограмів. Коли мене виписували, лікарі попередили, що треба побути вдома, але мені довелося вийти на службу.

Під час стройового ходу, перед заступом у караульну службу – перед тим, як нас відвезуть на “Південмаш”, я одягла 18-кілограмовий броник і все, що належить, а потім знепритомніла. Просто я ще була хвора.

Мене закрили в кабінеті начальника медслужби, почали насміхатися, кричати – а у мене в цей час віднялася рука і практично паралізувало частину обличчя. Набагато пізніше стало відомо, що це стався мікроінсульт.

Я була в такому розпачі, що попередила командирів: або мені нададуть медичну допомогу, або я щось із собою зроблю. І тоді мене відвезли до лікарні.

– У цивільну?

– Так. Вони відвезли мене до своїх знайомих лікарів. Проте лікування не було жодного.

Термометр та ліки мені приносили двоє хлопців, які також лежали на першому поверсі лікарні, але в іншому відділенні. Я давала їм свою картку, вони купували потрібне в аптеці. Ці хлопці теж були з моєї військової частини.

– А як ці двоє військовослужбовців опинилися у “звичайній” лікарні?

– Хлопці розповіли про свої історії. В обох була температура 39, але їм, як і мені, не надавали медичної допомоги. Начальник медчастини заявив хлопцям, що вони “мухлюють”.

Хлопцям не давали поспати та відпочити, кидали у караул хворих. У результаті одному з них почали видітись галюцинації і він знепритомнів, почався менінгіт, було ще кілька супутніх діагнозів. Потім йому практично вирізали середнє вухо в лікарні.

Другий хлопець під час несення служби на посту з високою температурою та сильним головним болем впав у люк – зламав ногу, коліно. Але йому теж не надали потрібну допомогу – просто тримали в санчастині. А врешті-решт довели до того, що розвинувся абсцес ноги.

– Ви згадали, що у лікарні ви не отримували лікування. Чи вдалося переламати ситуацію?

– Спочатку я зателефонувала своїм командирам, які мене сюди і привезли, розповіла про це та попросила допомогти. Сказала, що є в Дніпрі лікарня МВС – наша лікарня. У відповідь: “Ти не очманіла?”

Замполіт разом із моїм взводним прийшли до мене в палату і сказали, що якщо я й далі проситиму про допомогу, то в мене будуть проблеми. Один натякнув, що я дуже симпатична дівчина і тому мені потрібно самій зрозуміти, що треба зробити.

– Нічого собі поворот. І що ви зробили після цього?

– Я зрозуміла, що необхідно боротися. Зателефонувала на гарячу лінію Національної гвардії України. Попросила, щоб мене забрали звідси до відомчої лікарні МВС – мені відповіли, що розберуться в ситуації. Проте дуже швидко після цього зателефонували мої керівники з частини з обуренням, чому я скаржуся.

Потім у палату прийшли заввідділення і лікарка: вони попередили, що якщо скаржитимуся на командирів, то мене відправлять… до психіатричної лікарні.

– “Прекрасно”.

– У грудні мене виписали, жодного разу навіть не оглянувши. Виходить, просто протримали. Я знову повернулася на службу, а начальство почало морально тиснути. Висміювали. Зачиняли у кабінеті. Це справді було важко.

– Скільки після виходу з лікарні ви прослужили?

– Приблизно пів року. За цей час я шукала вихід – зверталася до знайомих, писала у Facebook. Телефонувала на урядову гарячу лінію, у МОЗ – але було глухо.

І тоді різні люди об’єдналися, щоб допомогти – підключили депутатів, активістів… Тільки завдяки цьому мені вдалося поїхати на лікування до Києва.

Мої начальники підписали рапорт про відпустку за 2018 рік – до цього я в неї не ходила. Я написала, що їду додому до іншого міста.

Щоб отримати цей дозвіл, підключилося дуже багато людей на високому рівні: командирам сказали, щоб мене відпустили.

Вночі я виїхала до Києва, а в столиці мене забрали вже швидкою допомогою й відвезли відразу до лікарні – відкрилася сильна кровотеча. Якби це сталося в Дніпрі – не знаю, що б зі мною сталося. Мабуть, не вижила б.

Вже у київській клініці дуже гарні фахівці мені допомогли та поставили на ноги.

– А коли вам підтвердили, що перенесли мікроінсульт?

– Це підтвердилося вже під час військово-лікарської комісії (ВЛК), яку я пройшла для звільнення за станом здоров’я.

– Як вам вдалося домогтися ВЛК з огляду на те, що відбувалося?

– Мене хотіли неправомірно звільнити – за статтею. Ще до того, як я поїхала на лікування до Києва, до мене приходили у гуртожиток, без мого дозволу намагалися винести речі… Давали документи на підпис про звільнення за статтею – я відмовилася підписувати. Сказала, що це неправомірно.

Після цього наказали командиру взводу, щоб він зібрав усіх, включаючи мене. Взводний звернувся до моїх товаришів по службі: мовляв, дивіться – це Липовенко, вона не має тут авторитету. Було дуже багато таких слів…

Командир став питати кожного окремо: “Тобі подобається Липовенко? Вона має авторитет чи ні?” Усі просто боялися хоч щось відповісти.

– Тобто ніхто не зробив жодної спроби заступитися?

– Ні-ні, що ви. Ніхто. Вони боялися, що з ними станеться те саме, що й зі мною. Я ж трималася, щоб спокійно це все перенести, а потім мене відпустили.

– Як ви звільнилися?

– Після проходження ВЛК. Я домоглася того, щоб мене правомірно звільнили. Було важко отримати висновок комісії, який не віддавали мені на руки. Для цього мені довелося підписати папір, де я відмовляюся надалі від будь-яких скарг на командирів. Я підписала, щоб просто відчепилися від мене.

– Олено, а як товариші по службі з вами попрощалися?

– Вони боялися спілкуватися зі мною, розмовляти. А спецпризначенці всі потиснули мені руку, сказали: “Дякую тобі. Ти єдина, яка дійшла до кінця і правильно все зробила. Все, як треба. У нас чоловіки не домагалися того, що змогла зробити ти”.

– Ці слова дорогого варті. Але все, що відбувалося раніше, мене вразило. Скільки сил треба було, щоби це витримати.

– Я сама не розумію, як це пережила.

– Олено, що стосується розстрілу Артемієм Рябчуком своїх товаришів по службі. Не хочу проводити аналогії з вашою історією, та й не маю права – зараз це рівняння з багатьма невідомими. Незалежно від мотивів, в результаті стався холоднокровний злочин: вбиті і військовослужбовці, і цивільна – контролер відомчої воєнізованої охорони, а кілька людей поранені. Вразило, як він спокійно та професійно діяв – як для строковика, який відслужив лише три місяці.

– Я теж дивилася це відео. Можна припустити, що міг займатися якимись єдиноборствами чи мав стрілецьку підготовку… Усі борці можуть контролювати свій мозок під час стресової ситуації, але те, що саме відчувають у цей момент, – ніхто не знає. По людині, яка серйозно займається собою, своїм внутрішнім світом, – не завжди можна сказати, що вона відчуває якийсь біль.

Я не пам’ятаю в цій частині випадків, коли стріляли у когось – тільки в себе. Не кожен може взяти в руки зброю, і не кожен хороший стрілець може вбити людину.

Я не хочу зараз говорити про те, хто винен, а хто ні. Знаю точно одне – є випадки, коли військовослужбовці НГУ стикаються з проблемами, які порушують їхні права та свободи, стикаються із нестатутними відносинами. І люди залишаються віч-на-віч із цим усім.

І я, незважаючи на підтримку друзів, знайомих із Facebook, не домоглася того, чого могла б добитися – бо у нас не працює захист військовослужбовців НГУ. Коли виникає якась проблема юридичного характеру чи відбувається якесь правопорушення, звичайний нацгвардієць не знає, куди звернутися.

– За ідеєю, на гарячу лінію НГУ.

– Мені там не допомогли, але, може, комусь – так. Розумієте, там не можуть розібратися у тому, що відбувається у закритих частинах. Наприклад, подумають: скаржиться тому, що хоче додому, не хоче служити і таке інше. Але ж це не так.

– Безвихідь?

– У жодному разі. Знаєте, я зараз працюю над створенням команди, суспільства, яке допомагатиме саме військовослужбовцям, які потрапили у скрутну ситуацію. Дуже важливо попередити тяжкі наслідки.

Зараз я навчаюсь у Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого.

– Як круто змінилося ваше життя – із медицини в юристи. А коли ви вступили?

– Минулого року – одразу на другий курс. І якщо за результатами ЗНО у мене були середні бали, то за внутрішніми університетськими іспитами я здобула найвищі.

Ще хочу додати, щоб розставити крапки над “і”. Коли я звільнилася, то не оформляла інвалідність, хоча могла отримати 250-500 тисяч від держави. Я не цього хотіла, а повернутись до повноцінного життя.

Я дуже багато працювала над собою і змогла відновити свої сили та здоров’я. Тепер моя мета – допомогти зробити це іншим, захищати права та інтереси наших військовослужбовців.

The post Ексвійськова про службу у Дніпрі, де строковик влаштував розстріл: спецпризначенці потиснули мені руку – тільки я дійшла до кінця first appeared on UA-IN.

Запис Ексвійськова про службу у Дніпрі, де строковик влаштував розстріл: спецпризначенці потиснули мені руку – тільки я дійшла до кінця спершу з'явиться на UA-IN.