Джерело: Insider
Відданість цієї 40-річної жінки просто вражає. Вона не побоялась нового досвіду та роботи, адже хотіла більше часу проводити з чоловіком.

Жінка стала далекобійницею
П’ятнадцять років тому жінка вирішила відмовитись від своєї роботи на користь чоловіка. Проте вона не залишилась сидіти вдома та дбати про нього, а пішла працювати разом з коханим. Він далекобійник. У свої 40 дружина пішла вчитись керувати великогабаритними авто, аби отримати права.

Я знаю, що це звучить божевільно, але я хотіла отримати свої комерційні водійські права та поїхати на вантажівці,
– ділиться вона.

Після отримання офіційного дозволу на водіння вантажівок, сімейна пара відправилась у свій перший робочий тур в Міссурі. Там у жінки почалась кар’єра далекобійниці.

Усі ці роки ми все ще їздимо разом і любимо кожну хвилину нашої подорожі,
– розповідає жінка.

Вона також ділиться деталями підготовки до сімейних поїздок, яка триває тижень. “Ми готуємо їжу, змінюємо білизну у вантажівці, пакуємо одяг і робимо всі перевірки, щоб переконатися, що вантажівка справна. Тоді близько 15:00 ми вирушаємо в дорогу. Я працюю в нічну зміну з 15:00 до 3:00. Тоді мій чоловік сідає за кермо на денну зміну, а я сплю в задній кабіні вантажівки”, – розповідає дружина.

Веселий сміх, теплі обійми та улюблене вино SHABO – збирайтесь на затишні сімейні посиденьки з рідними та згадуйте найкращі спільні моменти за келихом червоного сухого. Найкращі пропозиції в інтернет-магазині SHABO
Після робочого дня жінка організовує для себе перекус, вмивається, одягає піжаму і лягає спати. Після відпочинку вона повторює всі процедури і знову сідає за кермо.

Протягом наступних 12 годин я не зводжу очей з дороги. Деякі люди запитують, чи не втомлююся я їздити вночі протягом такого тривалого часу. Я коли починала, було складно, але зараз звикла,
– ділиться жінка.

Щаслива сімейна пара подорожує на вантажівці / Фото Unsplash

Вона часто на фоні вмикає аудіокниги або подкасти, які змушують її концентрувати увагу на інформації і думати. Це допомагає тримати тіло та мозок у тонусі. Найбільш бентежною у дорозі є погода, адже від неї залежить безпека руху. Жінка боїться кермувати вантажівкою, коли на дорозі ожеледиця. Тому у погану погоду вона зазвичай не працює. Цікаво, що сімейна пара бере зі собою у робочі поїздки навіть чотирилапих улюбленців. Тому під час зупинок вони вигулюють собак протягом 30 хвилин.

Наш план – продовжувати їздити якомога довше. Дехто подумає, що ми втомилися від вантажівок і один одного після всіх цих років. Але я б не хотіла бути деінде, крім чоловіка, якого люблю найбільше, і займатися своєю улюбленою роботою,
– розповідає щаслива дружина.

The post Стала далекобійницею у 40 заради чоловіка: історія божевільного кохання із США first appeared on UA-IN.

Запис Стала далекобійницею у 40 заради чоловіка: історія божевільного кохання із США спершу з'явиться на UA-IN.

— Вась, Візьми мене на Великдень додому, візьми мене, синку.

Я притулюся десь в куточку, в рот хустку, щоб не кашляти, і пробуду кілька днів в рідному домі, де і стіни лікують. Я тут не витримаю. — Ти, батько, як дитина. Тепло, чисто, є маєш, ще щось з дому привезу, ліки куплю. — Я не хочу їсти, Вася, я вже рік не був удома, — старий Петро намагається заглянути синові в очі. — Я один залишився в палаті, всіх забрали додому. — Ну добре, добре, до свят ще чотири дні … Заберу. Василь відвернувся до вікна, а зраділий Петро почав ходити по палаті, розповідаючи синові, що йому вже набагато краще.

Залишившись наодинці, подивився у вікно. весна; плакучі верби, які хтось посадив на лікарняному дворі, розпустилися і зазеленіли. Скрізь так тихо. — Все-таки не всіх забирають рідні на свята, залишаються тяжкохворі і ті, у кого нікого немає. Самотність знову почало огортати Петра і несамовито стискати в грудях. — Як витримати ще чотири дні? Коли приїду додому, відразу піду на цвинтар до Марії. Марія, серце моє розривається при думці, що тебе немає. Легкі хмари пливуть і пливуть синім небом, то накопичуються, то бліднуть, і раптово губляться в нескінченності.

Білі покривала на лікарняних ліжках, запах ліків і тиша, несамовито пригнічує, знекровлюють душу, що рветься на рідне подвір’я, де з’явився первоцвіт. — Боже, Боже, поверни мене додому, шумить сосна біля хвіртки і від печалі про, поверни мене на день-два, а потім роби зі мною, що хочеш, — шепоче Петро, задихаючись від кашлю. — Вірочка, я привезу тата на свята додому, — Василь благально зазирнув в очі дружини, спробувавши обійняти її за плечі. Віра нервово повела плечем і вивільнилася з обіймів. — Ти знаєш, що твій тато хворий на туберкульоз і може заразити всю сім’ю. — Але лікар сказав, що він давно не виділяє туберкульозних паличок.

Тому не представляє небезпеки для людей, які його оточують. — Ти віриш лікарям? Я взагалі вже нікому і нічому не вірю. Ці медики тепер нічого не розуміють. Хіба лікар вболіває за нас? Більше хворих — більше грошей. Ти хочеш нас приректи на вічне хворобу і загибель? Віра замовкла і до вечора не обмовилася з Василем не словом, а вночі довго плакала, жалібно кажучи, що Василь її не любить. Він притискав дружину до грудей, цілував мокре від сліз обличчя, просив вибачення і ще раз повторював, що нічого з батьком не трапиться, якщо залишиться на свята в лікарні. У суботу Петро не відходив від вікна.

З болем дивився на сонце, і на листочки, на зелені паростки трави, які тягнулися до світла, і на красивих молодих лелек, які кружляли високо-високо. — До вечора ще далеко, ти приїдеш, синку, за мною, приїдеш, Вася. Десь в церкві Плащаницю прибрали. Марія з п’ятниці на суботу завжди всю ніч сиділа біля Плащаниці. — За що тебе, Ісус, розіп’яли? — сказав Петро голосно. — За наші гріхи, а не за твої, бо ти був безгрішний. Безгрішний, а помер в таких муках, щоб нас, грішних, врятувати. Які нелюдські муки Ти терпів. Прости мені, що скаржуся, і не залишай мене самого, не залишай мене.

Я чув, як лікар казав синові, що дозволяє взяти мене на кілька днів додому, що я вже не заразний. Сонце почало хилитися до заходу, посилаючи останні промені на молоді крони. Принесли вечерю-молочну кашу, чай і шматочок хліба. — А Вас чому додому не забрали? — Літня жінка, яка принесла їжу, співчутливо подивилася на хворого. Не відповів, тому що шкода стиснув спазмом горло. Коли вона через деякий час зайшла забрати посуд, то побачила, що він до їжі не доторкнувся. Важко зітхнувши, зазнала все на кухню. Петро на мить відчув присутність в палаті своєї померлої дружини Марії. Це відчуття було таке сильне, що він мало не втратив свідомість.

У грудях калатало відчайдушно, світ якось дивно хитнувся, а погляд не міг покинути плакучої верби: так сумно опустила вона свої прекрасні квітучі гілки. Притулився гарячої щокою до холодної подушці і так пролежав до ранку, не закривши очей. Місяць заглядав у велике вікно, то ховаючись за хмарами, то виринаючи з-за них, кидав свій холодний відблиск на бліде, змучене хворобою особа і на сухі блискучі очі, в яких відбилася невимовна туга. Рано вранці на Великдень Василь з Вірою і восьмирічним Романом пішли до церкви.

Після Служби Божої хотів їхати в лікарню, але приїхала в гості Верина рідня. До вечора сиділи всі за багатим святковим столом, вітаючи один одного зі Святом, співали «Христос Воскрес!». Василь відчув у грудях таку невимовну смуток, не витримав і вийшов на вулицю. У церкві дзвонили на честь свята, а смуток переростала в страшну душевну біль, ятрить серце. Згадав, як колись, саме на Великдень, десятирічним хлопчиком лежав після операції на апендицит в реанімаційному відділенні. До нього нікого з рідних не впускали, але тато весь день стояв під вікном. Він посміхався Василькові крізь сльози, ліпив з пластиліну тварин і показував йому.

Лікар відганяв тата від вікна, він відходив, знову повертався і стояв до тих пір, поки Василько не заснув. Прокинувшись на наступний день на світанку, хлопчик знову побачив батька, який заглядав у вікно. До сих пір не знає, де тоді ночував батько … Провівши гостей, Василь сумно сидів ще близько години, а потім ліг спати. Але заснути не міг. Віра притискалася до нього, цілувала і гаряче шепотіла, що любить його. Вранці, готуючи для батька сумку з їжею, поклала туди смачну ковбасу, дорогі цукерки та кілька найкращих мандаринок.

Василь відчував себе таким спустошеним, майже не чув її слів. У лікарні був вражений тишею, що наступила в коридорах. Не став чекати ліфта, побіг по сходах на сьомий поверх. Батьківська ліжко була порожня, тільки пружини чорніли, різко контрастуючи з білизною застелених ліжок. Ледве переставляючи важкі ноги, підійшов Василь до чергової сестри. Не чекаючи питання, вона тихо сказала, що ніхто такого не очікував. Обширний інфаркт розірвав серце батька саме на Великдень. — Робили все можливе, але, на жаль … І замовкла …

The post Синок, забери мене додому на Великдень. Я буду сидіти в куточку, нікого не потривожу first appeared on UA-IN.

Запис Синок, забери мене додому на Великдень. Я буду сидіти в куточку, нікого не потривожу спершу з'явиться на UA-IN.

Останні 20 років працював водієм та годував сім’ю. Після аварії дивом вижив. Через важкі травми місяць був лежачим. А думка «Кому я такий треба?» ще більше пригнічувала.

Їй 16-ть. Із народження вона бореться з важкою недугою, яка фактично скувала руки. Тож навіть заплести собі косу дівчина не може.

Їм від 30-ти і до 50-ти. З початком війни пішли добровольцями в АТО. Повернулися. Проте мало хто уявляє, яке воно – життя після контузій і поранень, жахливих каліцтв і побачених смертей. Безсоння, страх, паніка, агресія, небажання жити… Одні шукають рятунку в горілці. Інші знаходять адреналін на ігрових автоматах.

По 150 людей тут займаються щодня
До недавнього часу, коли йшлося про реабілітацію бійців АТО, то цим займалися волонтери. Хоча й вони не завжди знали, як фахово надати допомогу.

На щастя, тепер усе кардинально змінилося. Існують цілі програми повернення людей до повноцінного життя. А Національна служба здоров’я України оплачує профільному закладу кожну послугу, надану пацієнту.

Один із таких реабілітаційних центрів із жовтня 2019-го діє в Луцьку. Спершу його робота фінансувалася з міського бюджету – тобто з коштів платників податків Луцька. А віднедавна цю функцію взяла на себе Національна служба здоров’я України, і гроші надходять із державного бюджету.

Директор Луцького ЦПМСД, при якому діє реабілітаційний центр, Ігор Гнетньов розповів: спочатку заклад приймав для амбулаторного лікування по 20 – 30 людей на день. Сьогодні ж сюди щодня звертаються до 150 відвідувачів із проблемами опорно-рухового апарату та нервової системи. І це вже не тільки учасники бойових дій, а й цивільні, в тому числі – діти з трирічного віку.

Відновила рухливість плеча, аби заплітати собі коси
Розповідаючи про методику повернення пацієнтів до повноцінного життя, лікар фізичної та реабілітаційної медицини Олександр Солобчук каже:

– Перше, що ми робимо, – аналізуємо фізичний та психологічний стани людини, визначаємо її найбільш «болючі точки» та ціль, яку людина хоче досягнути завдяки курсу реабілітації. А далі складаємо «план дій» індивідуально для кожного пацієнта.

Хтось, наприклад, хоче навчитися самостійно обслуговувати себе в побуті: вдягатися, самостійно їсти, прибирати. Хтось прагне відновити рухливість кінцівок, аби знову заробляти гроші для сім’ї (це про героя, якого згадували на початку публікації). 16-річна дівчина захотіла відновити рухливість плеча, щоб заплітати косу. Щодо учасників бойових дій, то одні бажали позбутися наслідків. Інші прагнули вийти з депресії і зайнятися цікавою роботою. Ще інші – перестати конфліктувати з рідними. Багато хто звертався до реабілітаційного центру, щоб покінчити з пиятикою та ігроманією.

– Аби розв’язати всі ці проблеми, діяти треба комплексно. Один фахівець відновлює пацієнту вміння стояти, робити кроки. Інший – брати до рук ложку, застібати ґудзики. Ще інший займається нервовою системою. Обов’язково працює психолог, який виводить людину з пригніченого стану. Адже вкрай важливо, аби пацієнт мав ціль і силу волі йти до неї, – наголошує Олександр Солобчук.

Без милиць не могла навіть стояти
На підтвердження своїх слів лікар наводить декілька прикладів серед майже двох тисяч пацієнтів, які вже успішно пройшли реабілітацію.

– У грудні 2020-го до нас звернулася жінка 34 років. У неї були настільки хворі ноги, що, аби їх пересувати чи просто постояти, вона мусила спиратися на милиці. «Скоро Новий рік. І найбільше я хочу стояти на своїх двох ногах, а руками не триматися за милиці, а прикрашати з дітьми ялинку». Три тижні копіткої праці лікарів та пацієнтки – і мрія молодої мами здійснилася, – усміхається, пригадуючи лікар. – А скільки зверталося до нас учасників бойових дій, які після поранень не могли й двадцяти метрів самостійно пройти! Але чоловіки вирішили, що будуть ходити, пройшли в нас 21-денний курс реабілітації – і додому вже поверталися без милиць.

Так само в центрі допомагають долати душевні травми, зокрема – проблеми із залежностями. Цей напрям курує психологиня Любов Казмірчук.

– Спочатку ми розпитуємо, коли саме учасник бойових дій став залежним від, приміром, алкоголю. Якщо ще до війни, то підбираємо одну методику роботи. Якщо після демобілізації – там уже зовсім інший підхід. Для звільнення від залежності не застосовуємо медикаментів. Натомість залучаємо до спільної роботи родину пацієнта: дружину, батьків.

Оскільки реабілітаційний центр у Луцьку – один із кращих в Україні, то перейняти його досвід сюди приїздять численні делегації. Остання з них – з ініціативи Жіночого руху «За майбутнє» – побувала в закладі 26 березня.

– Коли пів року тому я вперше відвідала центр, була вражена високим рівнем його послуг, – зізналася депутатка Верховної Ради, лідерка Жіночого руху «За майбутнє» Ірина Суслова. – Вже тоді я вирішила: таку практику необхідно переймати іншим областям. І задля цього сьогодні тут зібралися представники Тернопільської, Харківської, Одеської, Чернігівської, Вінницької областей та Києва. Впевнена, досвід Волині допоможе фахівцям з інших регіонів повернути до повноцінного життя тисячі людей та їхні родини.

The post Навіть після страшного каліцтва можна знову радіти життю first appeared on UA-IN.

Запис Навіть після страшного каліцтва можна знову радіти життю спершу з'явиться на UA-IN.

Мій ріднесенький синочок нарoдився 1 лютого 1983 року. Розвивався нормально. Лише одна бiда – не мiг ходити. У пiвтора року я його завезла до лiкаря Касьяна, а перед тим лiкар Сологуб йому вправив вuвuхи. Два роки наполегливого лiкування, масажiв та купелей, i Василько почав ходити.

Спочатку за вiзочком, який йому змайстрував тато, а потiм з паличкою сам, правда, накyльгуючи.
Уперше я взяла Василька зi собою до церкви, коли йому було 2 роки i 4 мiсяцi. Там, почувши спiв священика, вiн сказав: “Коли виросту, також буду отцем Василем!”

У 2 роки i 6 мiсяцiв ми з Васильком поїхали до Почаєва. Вiн гарно молився своїми дитячими словами, просив здоров’ячка для себе i для всiх рiдних. Через рiк ми знову вiдвiдали цi святi мiсця. А потiм Василько захвoрiв.

1987 рiк. Сiчень. Якось зранку Василько покликав мене до себе: “Мамо, ходiть сюди, я вам щось розкажу! Я нинi бачив дуже гарний сон”.

– Який? Зайчики, квiточки? – питаю.

– Нi! Я бачив Матiнку Божу, вона була найкрасивiшою в свiтi, одягнена в блакитну сукню, пiдперезана поясом i кликала мене до себе.

Я перепитала, чи вона, бува, щось не казала. Василько подивився вправо, а потiм влiво (вiн завжди так робив перед тим, як щось сказати) i промовив: “Не пам‘ятаю, що казала, тiльки рукою кликала. Вона спускалася з неба, але на землю не встала. А потiм кудись зникла, а коло мене залишились Ангелики, якi були з нею”. Я подивилася на нього: “Де ж тi Ангели, що я їх не бачу?” А вiн вiдповiв: “Вони бiля мене, але ви їх не можете бачити”.

– Я ще щось вам скажу. Мамо, я вже буду пoмuрати.

– Васильку, навiщо ти менi таке кажеш? – i я розплaкалась.

А вiн лише знизав плечима, знову подивився на два боки i сказав: “Я не розумiю, чого ви плачете. Я ще не вмupаю. Спочатку я зaхвoрiю, ви мене полiкуєте, але не вилiкуєте. Тодi я почну ходити, щоб ви всi натiшилися, а потiм знову зaхвoрiю i пoмру. Так що не маєте чого плакати”.

– Васильку, синочку, ти ж казав, що будеш отцем Василем, а нинi кажеш, що будеш вмupати!

– Мамо, я так думав i дуже, дуже цього хотiв, але Бозя хоче, щоб я пoмeр.

Не минуло й десять днiв, як Василько зaхворiв. По всьому тiлу висипали прuщi, сильна температура. Лiкарi сказали, що вiтрянка. За два двi в нього почався сильний стoматит. Нам порадили термiново здати анaлiзи. Результати виявились приголомшливими: гемоглобiн – 60, ШОЕ – 80. Завiдувачка дитячої консультацiї порадила термiново їхати до Львова. Дорогою до мiста Василько сказав: “Мамо, нам уже не треба туди їхати, бо немає нiде-нiде лiкаря, щоб мене вилiкував”. Згодом ми дiзналися, що у Василька – бiлокрiв’я й залишилося йому жити мiсяць-два, не довше. Але Василько просив не слухати лiкарiв, бо буде так, як вiн передбачив.

I так сталося.

У лiкарнi пролежали пiвтора мiсяця, а потiм Бог мене звiв з Євгеном Iльковичем з Червонограда, який займався лiкуванням травами. Вiн так пiдлiкував Василька, що аналiзи крoвi були, як у найздоровiшої дитини! Вiн “ожив”, почав добре ходити, їздити на велосипедi. Бували хвилини, коли менi здавалося, що лiкарi помилилися дiaгнозом.

А на Покрови Василько менi сказав, що знову захвopiв. Йому стало гiрше, вiн перестав ходити i вiдмовився вiд лiкiв.

Бог давав сили пережити отi важкi днi. А 7 лютого у недiлю пiсля снiданку Василько сказав: “Мамо, я вже востаннє поїв, бiльше нiколи я не їстиму, тiльки буду пити свячену водичку”.

Так i було.

Болiли ручки чи нiжки – змащувала свяченою водичкою, бoлiв животик чи сердечко – пив свячену водичку. Вона йому тамувала бiль. Вiн хотiв, щоб йому читали молитви, спiвали пiсень, i не давав менi плакати, а казав: “Смiйтеся, мамо”. Усе повторював: “Так гарно жити, менi хотiлося б жити, але Бозя хоче, щоб я пoмeр. Вiдчинiть вiкно, хай менi сонечко посвiтить, пташечки поспiвають, бо там цього не буде”.

А як буде – не казав.

10 лютого йому стало пoгано. В обiд вiн попросив води з-пiд крана i горщичок. Набирав воду в рот, сполiскував зубки i випльовував її, потiм мив обличчя i ручки. Усе повторив три рази. Я хотiла подати йому рушника, але вiн сказав, що не потрiбно. Обтрусив ручки i сказав: “Всьо”. Усiх випровадив з дому, бо хотiв, щоб з ним була лише я. А потiм зiбрався з останнiми силами i сказав: “Сьогоднi вже нiхто, нiхто не будете спати”.

Наостанок Василько попросив потерти йому спинку. Я правою рукою розтирала його, а вiн дивився на мене. Стояла як кам’яна, лише рука легко ковзала по його маленьких плечах. Вiн тричi видихнув i став холодним. Я скрикнула: “Все!” I так менi стало добре, добре з ним, нiби у якомусь раю. Я його сама помuла, бо тiльки я знала, яку вiн любив воду, носила на руках, тулила до себе, цiлувала. I тiльки коли поклала Василька на кaтaфaлк, усвiдомила, що моя дитина пoмepла.

14 лютого в недiлю з численною процесiєю дiтей i дорослих вiдпровадили мого синочка на цвuнтар на вiчний спочинок. Василько нiколи не лягав без молитви i не вставав без неї, молився своїми словами за себе i за всiх.

Я вiрю, що вiн на небi з Ангелами i чекає на мене – свою маму.

The post “Мамо, я вже востаннє поїв, бiльше нiколи я не їстиму, тiльки буду пити свячену водичку. first appeared on UA-IN.

Запис “Мамо, я вже востаннє поїв, бiльше нiколи я не їстиму, тiльки буду пити свячену водичку. спершу з'явиться на UA-IN.