У когось з’явилася нова сім’я – побратими по зброї, які стали на захист України, а не родичі, які підтримують дії окупантів.

Як жити після того, коли близька людина не лише підтримує ворога, але й обирає воювати проти власної держави?

Про це не з чуток знає один із українських військових – Євген Миронов з красномовним позивним “Син”.

Хлопець із Дніпропетровщини ще у 18 років пішов боронити Україну від російських окупантів.

А його батько, бойовик Олександр Зюбанов із позивним “Зубр”, обрав сторону ворога.

Поки боєць захищав українців від “русского міра”, батько погрожував йому і влаштовував “трибунали” на окупованих територіях разом з терористами Гіркіна.

“УП. Життя” дізналася про сімейну історію Євгена Миронова з його відео у ТікТок, яке вже набрало понад 5 мільйонів переглядів.

У цьому відео Євген поділився кадрами, як він захищає Україну, а його батько – позує з георгіївськими стрічками та воює під російським прапором.

Ми поспілкувалися з Євгеном про його стосунки з батьком, бойовий досвід і те, чому люди стають на сторону ворога.

Конфлікти з батьком почалися ще під час Революції Гідності
Мати з батьком розійшлися ще у 2009 році, якщо я не помиляюся. 2009-2010 рік. Жили ми окремо, але я спілкувався з татом до 2014 року.

Коли почалась Революція Гідності, я був на Майдані у Дніпрі – там теж були зіткнення з Беркутом і проросійськими силами. Уже тоді в нас були сварки.

На початку, коли (проросійські сили – ред.) формувалися ще в Слов’янську, він приїхав, зібрав речі до своїх батьків і поїхав у Слов’янськ. Батьки його поїхали в Росію за декілька тижнів, і більше сюди не поверталися. Так само, як і він.

У “Миротворці” написано, що він з Ростова на Дону. У 18-19 років він з батьками переїхав до міста Павлограда. Там уже зустрів маму, вони одружились і з’явився я.

До цього він працював в українській поліції, на той момент ще “міліції”. Був поранений на службі і пішов на пенсію.

Він усе життя був проросійський. Чому він пішов воювати за окупантів? Тому що там була Росія. Іншого пояснення в мене немає. Все життя він хотів бути з Росією. Це в нього і вийшло.

“Я пішов воювати не проти батька”

У 2014 році я допомагав добровольчому батальйону “Правий сектор”. Ми вивозили людей з Лисичанська, возили гуманітарку. З кінця 2014 по 2016 рік – служив у добровольчому батальйоні “Дніпро-1”.

Я пішов воювати не проти батька, я пішов захищати територіальну цілісність України. Була потреба захищати країну. Я тоді не думав: батько – не батько.

Це навіть не було складним рішенням. У нас є своя нація, територіальна цілісність, кордони, які потрібно захищати.

“Казав мамі, що Піски взяли, сина вбили”

Коли я потрапив у батальйон, ми поїхали в селище Піски. Батько знав, де я перебуваю.

У Пісках було погано зі зв’язком, тому я міг декілька днів не спілкуватися з мамою.

А він у цей час дзвонив їй, казав, що “Піски ми вже взяли, сина вбили”. Маму обіцяв намотати на “гусєніцу”, погрожував.

А зараз, після того, як ТіkТоk про мене і батька набрав багато переглядів, знайшлися люди, які пишуть, що він розповідав, нібито мене повісив “Правий сектор”, а моя мати працює в “Правому секторі”, збирає людей на війну. Давав таку дезінформацію.

За його словами, мене вбивали пару разів. Вони справляли 9 днів – батько зі своїми родичами, які поїхали в Росію.

У 2014 батько активно брав участь у бойових діях. У нього і поранення було. Після цього він був завідувачем начальника відділу шостого управління МГБ “ДНР”. Посада його така, але кажуть, що був підполковником.

У 2020 році оприлюднили документи щодо розстрілів у Слов’янську. Там було 9 осіб, які вбивали українців, і він – серед них. Позивний у нього – “Зубр”. Він був там як слідчий. Тобто якщо людину за щось брали, він був одним із тих, які виносили вирок на вбивство.

Після цього десь за тиждень у нього зупинилося серце. Я не знаю, чи була то чиясь робота. У нього нарікань на серце ніколи не було. Припускаю, що він помер не сам.

“Казав, що я фашист”

Коли батько помер, я спілкувався з його мамою. Вони як були, так і залишилися проросійськими. Що ми тут усі бандерівці, фашисти, вбиваємо дітей, “домбім бомбас 8 років”.

Настрій у них за той час на шостий рік війни не змінився взагалі.

(Після початку повномасштабного вторгнення сім’я батька не змінила свого ставлення до Росії та не зв’язувалася з Євгеном – ред.)

Я нікого переконувати не збираюся. Вони зі свого боку не зв’язувалися. Як до цього їм було не цікаво, так і зараз. Коли був живий батько, він ще дзвонив на якесь свято, але в останні роки свого життя – ні. Він цікавився мною через якихось людей.

А після його смерті в “ДНР” (ОРДО – ред.) вийшло відео про нього. Зараз воно недоступне для перегляду, бо забанили всі проросійські канали, дякувати Богу. Там було архівне інтерв’ю з ним, де він розповідав про мене, скажімо так, у не дуже гарному світлі.

Казав, що я фашист, бо я був у “Правому секторі”. Так, я був. Це не погано.

Така історія, я думаю, не тільки в мене. Тоді (у 2014 році – ред.) багато сімей розійшлися саме через російську агресію. Наприклад, батько за Україну, а мати ні. Або навпаки. У той час багато дітей залишилися без сім’ї, без батьків, які вирішили перейти на сторону окупанта. Так само і в Криму.

“Люди йшли воювати за окупантів, щоб заробити”

У 2014 році, мені так здається, люди йшли воювати за “ДНР”, щоб заробити. Це трішки почистило наші вулиці від таких колаборантів, як мій батько.

Ті, хто жили на Донбасі, отримували більший вплив від Росії, ніж тут, у Центральній Україні, або навіть у нас у Дніпрі. Деякі люди хотіли жити в Росії або отримати російський паспорт. Я вважаю, що ці люди нам не потрібні.

Після вторгнення більшість українців зрозуміє, хто така Росія. Що вони нам не брати.

Цю війну ми терпимо дуже давно. Скільки разів Росія у цьому столітті хотіла знищити нас як націю. Але у них це ніколи не вийде.

Вони прийшли сюди, їх почали бити, а вони починають робити якісь рухи, після яких гинуть. І будуть гинути далі.

З початку повномасштабної війни Євген воював на Київщині

Після служби я звільнився і переїхав у Львівську область, у місто Дрогобич. Там працював на Дрогобицькому автомобільному крані. Я працюю в постачанні – досить звичайна професія. Зараз я в межах Київської області. 24 лютого зі Львова я приїхав сюди. Отримали зброю і вже працювали в Бучанському районі.

З Бучі ми возили людей, допомагали їм виходити. Робота була важка, бо люди йшли лісом, вибиралися з дітьми пішки. Хто міг – виїжджали на машинах, коли вони (окупанти – ред.) заходили до міста.

Ми були на Житомирській трасі в районі Милої і Бабусиного саду, брали участь у звільненні Житомирської траси. Там було селище Лісне, за яким стояв другий танковий батальйон чи полк РФ – це там, де розстріляли чоловіка, який вийшов з машини й підняв руки.

З тієї позиції окупанти били по Шпитьках та інших селищах, які були поблизу.

Ми бачили, як росіяни кожен ранок їздили по Житомирській трасі – декілька разів влучили в них з РПГ. Поцілили так, що машина змогла поїхати, але більше вони не їздили по Житомирській трасі після цього інциденту.

Кілька разів було зіткнення, коли вони намагалися виїхати дорогою з Дмитрівки. Ми звільняли селища в тому районі. Вони виходили, а ми заходили за ними.

Що хотів би сказати людям, які воюють за окупантів
Якщо вони прийдуть сюди, то вони помруть. Більше мені сказати нічого.

Їм захищати що? Вигадану державу на території іншої держави? Це не те, за що потрібно вмирати. А якщо вони згодні йти в “армію ДНР”, то це їхнє рішення. Останнє рішення, яке вони зроблять у своєму житті.

Те, що росіяни насильно тягнуть до своєї армії – так вони бояться, що прийдемо ми. Вони тягнуть туди викладачів, дітей 18-річних. Я себе пам’ятаю у 18 років. Зброю я тоді не тримав. Кидають свої речі тут – ненавчені, голі, босі… Ми зайшли на їхнє місце, де вони жили, в їхні бліндажі. Вони з заправок позабирали всю горілку – все, що можна пити з градусом. А воду залишили.

Після того, що вони зробили в Бучі, в Гостомелі, в Ірпені, “нацисти” – вони, а не ми. А їхні батьки, вся їхня держава ніколи цього не зрозуміє, бо вони цього не бачили. Вони не бачили померлих дітей, літніх людей і всього жаху, який тут був.

Наші люди повертаються додому, а на місці, де вони жили, де зростали їхні діти, нічого більше немає. Це дуже добре, якщо люди повиїжджали. А ті, які залишилися тут, я не знаю, як далі будуть жити.

Чи зміг би “Син” пробачити батька?

Я, швидше за все, не хотів би з ним спілкуватися. Враховуючи ту агресію, яку я відчуваю до них… Я бачу це все з 2014-го, 2015-го, коли ми були в Лисичанську. Коли я бачив загиблих, і як окупанти били по житлових будинках, у 18 років я був здивований.

Зараз агресії ще більше. Коли з дитиною на руках без якихось речей українці пішки йдуть через підірвані мости, річки… Виходять тільки для того, щоб вижити. Це дуже важко. Я не усвідомлюю, як важко їм було.

Це не пробачити ніколи. Ні одна жінка, ні одна дитина не пробачить їм загибель свого чоловіка чи батька у цій війні.

The post “Обіцяв намотати маму на гусеницю”: історія українського бійця, чий батько воював на боці окупантів first appeared on UA-IN.

Запис “Обіцяв намотати маму на гусеницю”: історія українського бійця, чий батько воював на боці окупантів спершу з'явиться на UA-IN.

Про це повідомляє Благодійний фонд “Повернися живим” на своїй сторінці у Facebook, передає сайт Правда Львів.

“Владиславу 32 роки, він з Кіровоградщини. Снайперська куля прошила голову навиліт. Вхідний отвір у тім’яній, а вихідний – в потиличній ділянці. Сильно пошкоджена ліва півкуля мозку. До Мечникова доставлений бортом у комі. Негайно взятий в операційну. Нейрохірурги видалили кісткові уламки та зруйновані ділянки мозку. Всі ці дні тривала боротьба за життя. На сьогодні стан вдалося стабілізувати. Нарешті можемо сказати, що загрози для життя немає.” — повідомив головний лікар “Мечникова” Сергій Риженко.

Зараз вся права половина тіла у Владислава залишається паралізованою. На щастя, центр мовлення, який теж знаходиться в лівій півкулі, поки вдається врятувати. Владислав може розмовляти і розуміє мову. Попереду тривале лікування та реабілітація.

“А ми точно знаємо, що перший і головний бій виграно, далі сила волі наших армійців, вправність лікарів та наша небайдужість поставить їх на ноги”, – зазначається у повідомленні БФ “Повернись живим”.

The post “Снайперська куля прошила голову навиліт”: рятують життя українського воїна first appeared on UA-IN.

Запис “Снайперська куля прошила голову навиліт”: рятують життя українського воїна спершу з'явиться на UA-IN.