Отже, Івано-Франківськ. Місто засноване на території двох сіл – Заболоття та Княгинин – і між двома річками Бистрицями – Надвірнянською та Солотвинською. У 1662 році польський магнат Анджей Потоцький, звівши нове місто, назвав його на честь свого старшого сина Станіслава – Станиславів. Утім, існує й інша версія походження цієї назви, як кажуть дослідники, не зовсім земна. Йдеться про святого Станіслава Костку, дуже побожного хлопчика, який помер від хвороби у сімнадцятирічному віці. У той період його іменем називали мало не кожний новозведений костел у Польщі. Тому не виключають, що польський магнат міг теж назвати місто на честь цього святого.
Станиславів розбудовували чотири нації: українці, поляки, вірмени та іудеї. Його зводили за старою теорією ренесансу – ідеальне місто. Головними тут були три складові: місто мало вміти захищатися, і тому тут була фортеця, працювати, а це – розвиток ремісництва, і четверта складова – комфортне життя людей.
Перейменування Станиславова починається у 1939 році, коли радянська влада після «золотого вересня» включає західноукраїнські землі до складу Радянського Союзу. Тоді назву Станиславів було скорочено до Станіслав і область була названа Станіславська. Після 45-го року зайшла мова про те, щоб назвати місто на честь вождя, тодішня версія – Сталінград Карпатський, на честь Сталіна. З різних причин тоді від цього утримались. Новий виток із перейменуванням починається у 1948-му. Тоді з’являється подібна версія – Сталінокарпатськ. Тоді ж хотіли перейменувати і найближчі міста – Калуш і Долину. Калуш мав називатися Червоноармійськом.
У середині 50-х починаються чергові спроби перейменування міста. Поштовхом для цього стала публікація художника Василя Касіяна, родом зі Снятинщини. Тоді він написав статтю у «Прикарпатську правду», в якій запитував: «Доки місто буде називатися на честь польських панів, які гнобили наш народ?»
Однією з найбільш оригінальних версій тоді була та, яка пропонувала назвати на честь Едмонта, який народився в Нижневі, і у 1918 році «брав» Казань, де й бачив живого Леніна. Після війни він мешкав у нашому місті , ходив по школах і розповідав, що хоче, аби місто назвали на його честь, бо він тут єдиний, хто бачив живого “дєдушку Ілліча”. Але в нього була одна вада – не дуже милозвучне прізвище. Писався він Едмонт Жебровський, то місто мало б називатися Жебровськ. Від цієї ідеї відмовились, оскільки така назва була би співзвучною з «містом жебраків», тому і вирішити назвати на честь письменника Івана Франка. Утім, назва Франківськ, яку присвоїли до 300-річчя міста, з точки зору українського правопису є неправильною. Місто мало б називатися Франкове. Але тут виникла інша політична проблема.
В Іспанії жив диктатор Франсіско Франко, і щоб не виникало підозри, що місто назвали на честь нього, доставили частинку Івано-.
Відомо, що ця назва до останнього моменту не розголошувалась, бо мала незвичну, не зовсім українську будову. Є свідчення, що багатьом вона не сподобалась, але відкрито проти перейменування міста в радянські часи не виступив ніхто. Щоправда, уже тоді у дослідників виникло чимало запитань стосовно того, наскільки логічною була така зміна. Адже письменник Іван Франко не так уже й часто бував у Станиславові.
Вперше до Станиславова Іван Франко прибув не як гість, а як арештант. У червні 1880 року, після триденного арешту в Коломиї, його доставили до Станиславова, де він переночував одну ніч в камері поліційного магістрату. Наступного ранку Франка знову повели на вокзал, звідки під конвоєм спровадили до рідного села Нагуєвичі.
«Коломия, Станислав, Стрий, Дрогобич були станціями мого шляху і, хоч ця мандрівка етапом тривала лише декілька днів, напала мене сильна пропасниця», – напише поет пізніше у своїх спогадах.
Удруге Франко міг побувати у Станиславові лише через два роки.
Тут жила його найбільша любов – Юзефа Дзвонковська, і Франко мав намір одружитися з нею і назавжди переїхати до Станислава. Є красива легенда, що Юзефа Дзвонковська відмовила Франку, бо була хвора на сухоти. Насправді , Дзвонковська була збіднілою шляхтичкою, і коли Франко написав листа до її матері Антоніни, в якому просив руки й серця доньки, вона йому відписала, що, мовляв, ваші почуття не підтверджені часом. Але це була лише красива відмова, а правда життя – більш сувора. Франко – звичайний селянин, а Дзвонковські – шляхтичі, хоча й зубожілі.
Портрет Дзвонковської «Дівчина із маком у волоссі», довгий час висів у кабінеті Франка, і вже перед смертю хворий письменник доклав неймовірних зусиль, аби востаннє на нього глянути. Тому дослідники і вважають, що полячка Дзвонковська справді була його найбільшим коханням. Нині ця картина зберігається у Львівському музеї, а в Івано-Франківську, в Меморіальному сквері з 2006 року стоїть надмогильна плита Юзефі Дзвонковській. Тодішній мер Віктор Анушкевичус, який ініціював її встановлення, вважає, що ця подія була «важливою для української і польської громади, які проживають у місті, та заради вшанування історії».
А тим часом, справжнє поховання Юзефи Дзвонковської вберегти не вдалося, хоч його й знайшли в Івано-Франківську ще у 1965 році. У 80-х радянська влада знищила старий цвинтар, а на прохання людей вберегти могилу Юзефи, тодішні чиновники містянам закинули: «Да кто она для Франко? Какая-то любовніца».
Здавалося б, після всього цього питання щодо назви міста, мало б уже не виникати. Але в 2015 році ця тема виринула, ніби “з конопель”. Розмови про повернення історичної назви міста почали точитись навіть у сесійній залі міської ради. Вже тоді не змовчала і громада міста. Місцевий художник Ігор Роп’яник припустив що дискусію «Станіслав чи Івано-Франківськ» підкинули провокатори, щоби посварити українців і поляків.
«Слухайте, а ніхто не думав, чому саме зараз хтось кинув нам цю кістку – тему «перейменування міста»? Хоча це питання і близько не стоїть на порядку денному франківців. От мені здається, що хтось саме зараз хоче посварити два сусідські народи, для яких нині є один спільний ворог – Москва. Другий ворог – рідні хруні і провокатори», – написав Ігор Роп’яник на своїй сторінці у Фейсбуці.
Очевидно, така позиція містян тоді допомогла зняти це питання з обговорення. Втім, не виключено, що тема ця крутилась і далі. Бо вже у серпні 2017 року, на Франкових читаннях з нагоди 161-ї річниці від дня народження поета біля пам’ятника Каменяру, що на вулиці Незалежності, міський голова Руслан Марцінків сказав: «Ми – єдине місто в світі, яке назване на його честь. Будь-які дискусії про перейменування міста є неприйнятними. Це моя публічна позиція. Назва «Івано-Франківськ» відображає сьогодні, хто тут панує. А панують тут українці».
Однозначно, ця палка промова мера поставила крапку в дискусії щодо перейменування міста. Принаймні, на час його каденції.
Так влаштоване суспільство, що будь-яка ініціатива буде мати як прихильників, так і противників. В цьому випадку противники аргументують, що, мовляв, у державі зараз є величезна кількість проблем, які є першочерговими, тому зміна назви міста, яка тягне за собою значні витрати коштів, є не на часі. Ініціатива повинна виходити знизу, від самих мешканців міста, і коли вона набере загальнодержавної значимості, питання про доцільність таких змін відпаде саме собою.
Більшість теперішніх мешканців Івано-Франківська народилися в цьому місті з такою назвою або переїхали жити до міста, коли воно вже називалось Івано-Франківськ. Тому природно, що іншу назву їм важко сприймати і думки щодо необхідності зміни назви на іншу їм видаються зайвими та політизованими.