Плакав Сильніше, Ніж Тоді, Коли Закривав Брудними Руками Очі Своєму Мертв0му Рідному Братику
Зворушлива історія невідомого бійця АТО про корупцію в Україні, яка набула популярності у соціальних мережах, сколихнула всю Україну. Минулого місяця газета «Моя сповідь» надрукувала статтю-крик душі українського воїна Максима.
Чоловік повернувся на деякий час додому із зони бойових дій і був вражений тим, як живуть його друзі і знайомі «під мирним небом».
«…Я йшов і плакав. Плакав сильніше, ніж тоді, коли закривав брудними руками очі своєму мертвому рідному братику.
Плакав гіркіше, ніж тоді, коли відірвало ноги моєму побратиму, який усе життя марив футболом. Я йшов і ридав, бо мої близькі, мої рідні вбивали все, за що ми воювали на Сході.
Я не знав, як пояснити їм, за що тепер ненавиджу їх. А ще гірше: я не знав, як збороти в собі цю лють. Боже, прости, але я не зміг пробачити… Кілька тижнів після повернення додому я не знав де себе подіти.
Мені було важко ходити без зброї й без своїх побратимів. Та я розумів, що мушу вчитися тепер жити без війни. Родич запропонував роботу, і я сподівався, що моє життя під мирним небом якось налагодиться. Одного дня мама попросила мене піти в ЖЕК.
Вона дуже довго добивалася, щоб жеківці відремонтували трубу, через яку наша стеля у ванній постійно вкривалася грибком, і тепер попросила мене занести директорові «подяку».
«Що ти робив, поки я воював?» Крик душі бійця АТО сколихнув суспільство України Минав час. Якось до нас в гості прийшла моя сестра. Ми довго не бачилися,тому розмова була дуже емоційною.
Говорила переважно вона. Розповідала про справи своєї родини і про те, як влаштувала дитину в садочок. – Ну ти розумієш, там доки конвертик не даси, то ніхто тебе не візьме. – І скільки ж ти дала? – запитав я. – П’ять тисяч гривень завідувачці занесла. Але ти знаєш, там дуже гарно, і моїй дитині подобається…
Я сидів, дивився на неї і уявляв, як б’ю цю завідувачку і змушую її їсти ці гроші. А потім чомусь уявилося, як вдарив сестру. Я аж злякався. – А чому ти не пішла, скажімо, в управління освіти, чи в міліцію і не написала заяву на цю завідувачку-хабарницю? – запитав я. – Ти нормальний? А де б я потім дитину в садок влаштувала? – Ну, може, якби її звільнили, то влаштувала б без хабара? – намагався я щось пояснити. – Ага. Так. А потім би моїй дитині за то мстилися. – То ти злякалася?
А того, що ти даєш хабарі не злякалася? – провадив я, але далі вже не було сенсу про це розмовляти. Після цього я став уникати своїх родичів і людей взагалі. Я не ідеалізував місто, до якого повертався після війни. Але не міг зрозуміти, чому тут нічого не змінюється.
Я не міг змиритися з тим, що люди такі боягузи, і в той час, як одні ризикують життям під кулями, вони тут бояться ризикнути якимось своїм мінімальним добробутом…
Та найбільше мене вразила історія із ще одним моїм родичем, який працював у соцзахисті (уже не працює). Я дізнався, що він дурив жінок, котрі народжували дітей.
Якщо в жінки народжувалася двійня, він так крутив із документами, що цій жінці нараховували гроші лише за одну дитину, а решту забирав собі. Я спочатку в це не повірив.
Та, виявляється, породіллям ніколи бігати в соцзахисти і з’ясовувати всю правду. А такі падлюки, як мій родич, цим користуються. На чисту воду його вивів чоловік однієї з обдурених жінок.
А я… А я прийшов до нього і кілька разів вдарив його в обличчя. – А як, на твою думку, маю виживати з такою низькою зарплатою? – озивалося, лежачи під столом, це створіння. – А та жінка як має двох дітей вигодувати? – Ти такий весь правильний зі свого сходу повернувся, так?
Ти думаєш, що повернувся в ідеальну державу, де всі патріоти живуть чесно і будують омріяну Майданом Україну? Ти придурок? Розплющ очі! – верещав мій родич. І я не витримав і вдарив його ще раз. Так. Це було неправильно. Але я про це не шкодую. Вдома мама дуже довго плакала і казала, що «та війна взагалі мене клепки позбавила».
Родичі позбігалися до нас, як на похорон. Усі щось радили, кричали. Але ніхто жодним словом не засудив мого родича-злодія. Усі кричали на мене. Тоді перейшли на вищі матерії. – А він тобі правду сказав, – почав мій дядько. – Як йому вижити на таку мізерну зарплату, якщо там у Києві всі ті міністри набивають собі кишені грішми, а простим людям копійки кидають? – Так ото через таких блазнів, хабарників і злодіїв, як ви, і набивають, – відповів я та й пішов з дому.