Після анексії Криму багатьом здавалося, що внутрішній український політичний пасьянс змінився назавжди. Але ті, хто програв у 2014-му, тепер намагаються взяти реванш.
Після Майдану та російського вторгнення проукраїнський табір розділився на патріотів і лібералів. Патріоти вважали головною загрозою війну. Ліберали – корупцію. Патріоти були зосереджені навколо ідеї суверенітету. Ліберали – навколо ідеї реформ.
Незважаючи на відмінності, спільного у цих двох таборів було куди більше. Володимир Єрмоленко якось писав, що український громадянин після початку війни опинився у складній ситуації. З одного боку, йому потрібно захищати безпеку держави. З іншого – йому необхідно захищати особисті свободи.
Все закономірно. Ти не можеш бути лібералом і не бути при цьому патріотом – тому що триває війна. Ти не можеш бути патріотом і не бути лібералом, бо Кремль почав цю війну лише для того, щоб не дати Україні стати частиною ліберального Заходу. Фігура того, хто атакує, визначає твої ідеологічні координати – а тому доводиться зшивати тепле та м’яке в загальне і неподільне.
Єрмоленко писав про те, що для нової України непатріотичний лібералізм і неліберальний патріотизм в однаковій мірі шлях у нікуди. Заковика була лише в тому, що обидві ці платформи (лібералізм і патріотизм) перебувають у серйозному конфлікті. А тому вимагають постійного діалогу та вміння чути.
Через п’ять років стало зрозуміло, що вміння вести діалог – не наша сильна сторона. Обидва табори за п’ять років встигли розмежуватися остаточно. І ті й інші в результаті стали об’єктом атаки тих, хто хотів взяти реванш. Просто патріотів атакували під “ліберальними” прапорами, а лібералів – під “патріотичними”.
Українських патріотів звинувачували у здачі ліберальних позицій. Мовляв, “плодять корупцію”, “завалили реформи”, “займаються показухою замість перетворень”. Табір прихильників українського суверенітету зносили бульдозерами ринкового порядку денного. Оголошували їх головною перешкодою на шляху економічного процвітання. Кожен критик – незалежно від його реальних поглядів і цілей – спершу одягав ліберальний білий одяг і потім навалював усю міць свого гніву на супротивника.
У результаті порядок денний суверенітету та його носії були загнані в Україні на маргінез. Будь-яка репліка з цього табору наштовхувалася на звинувачення у проплаченості та кровожерливості, корупції та нещирості. А будь-кого, хто виступав з цих позицій, миттєво зараховували до “порохоботів” і закликали не сприймати всерйоз.
А потім усе це – у дзеркальному форматі – стало відбуватися з українськими лібералами. Деякі з них встигли пережити інавгурацію Зеленського і навіть потрапили в його перший уряд. Просували приватизацію, реформи та ринки. І вся публічна кампанія з їх знищення велася з “патріотичними” прапорами. Мовляв, “здають країну під зовнішнє управління”, “засилля іноземців у держкомпаніях”, “лобісти МВФ та Брюсселя”. Результат нам відомий.
Через шість років після Майдану обидва українські табори опинилися неабияк знекровленими. “Партія суверенітету” та “партія реформ” не зуміли домовитися – і обидві опинилися під ударом. І весь цей сценарій можуть записати собі в заслугу ті сили, які програли у 2014 році.
Та сама українська “партія Кремля”, яка після анексії Криму здавалася приреченою на в’янення, раптово ожила. Її позиції слабкіші, ніж раніше, але тепер у неї з’явилися союзники. Йдеться про оточення окремих олігархів, які відчули себе переможеними і тепер хочуть відігратися. І вибір ними способу дискредитації супротивників теж не випадковий.
Після російського вторгнення патріотична та ліберальна теми володіли найбільшою легітимністю у країні. Ті, кого це не влаштовувало, навчилися вдало мімікрувати. І тому спершу ми спостерігали за тим, як за допомогою “ліберальних” докорів прасують “сектор суверенітету”. А пізніше – як лібералів атакують звинуваченнями у нестачі патріотизму.
Обидва ці табори були вихідцями з Майдану. Шість років тому вони стояли на одних барикадах. Але до початку нового десятиліття встигли обрости вантажем недовіри і досвідом взаємних образ. І навіть тепер вони відмахуються від діалогу і перекладають провину на сусіда. Кожен має намір гордо йти на дно поодинці – аби не погоджуватися на компроміси. Всі готові й надалі обмінюватися артилерійськими ударами, не помічаючи, що в їхні борти підводні човни всаджують торпеди.
Відмінний план, хлопці. Надійний, як швейцарський годинник.