Не знаю, чи мої друзі про щось здогадувалися. На людях у нас усе було класно: усміхнені обличчя, компанія, купа грошей, щасливі і впевнені в собі. Ми об’їздили півсвіту разом. Адже у подорожах, на видноті, я міг її не боятися.
Головне було – не залишатися наодинці. Тільки нещодавно я зрозумів, що протягом 10-ти років моя колишня дружина мене ґвалтувала.
Іра була в мене першою. Нам було трохи за 20, коли ми познайомилися, і це вона запросила мене на побачення.
Мої батьки наказали піти з дому, як тільки почну з кимось зустрічатися. Тобто почати стосунки означало відмовитися від сім’ї та даху над головою; в один день я мав втратити все.
Це було страшно. Тож я зміг дозволити собі стосунки тоді, коли зберіг достатньо грошей, щоб жити окремо.
До того ж, мати встидалася мене і моєї зовнішності. У мене була дуже низька самооцінка.
З Ірою були перші спроби сексу – хотілося ж. Але вони були не дуже нормальні: це було агресивно і боляче. Перший секс тривав близько 5 годин, і в мене потім усе боліло.
У неї була манія, що обов’язково мала бути сперма в кінці. Мене тягали доти, доки вона не з’явиться. В середньому це тривало від 1 до 2 годин.
У книжках пишуть, що секс – це приємно, а це ніколи не було приємно. У мене не було досвіду – я й думав, що так і має бути, і давав згоду.
Та незабаром я сказав “Ні”, але її це не зупинило. Це й була межа, коли це стало ґвалтуванням.
Як я опинився у пастці”
Я мав поїхати за кордон у тривале відрядження. Боявся втратити Іру, тож покликав її з собою і запропонував спочатку одружитися. Вона відмовила, але поїхала. Там усе і почалося.
Я був перевантажений роботою і хотів спокою, а вона почала вимагати сексу. Я погодився раз, погодився два. Вона говорила: “Мені хочеться, мені треба, тому ти повинен, давай, уперед, я вже давно чекаю”. Я відказував: “Ні, я не хочу, я хочу відпочити, я втомився”.
Тоді вона била мене, і я не міг нічого зробити. Вона нігтями роздирала мені шкіру до крові, в основному била кулаками. На обличчі ніколи нічого не залишала – чіпала тільки те, що сховане: груди, спину, руки.
Я не опирався, адже бити жінку було би неправильно й агресивно. Так мене виховали батьки.
Я відчував себе маленьким, слабким і просто не міг вирватися. Тож вона отримувала своє, зазвичай вона була згори.
Я намагався піти, але здався”
Я повернувся до батьків, а з Ірою не хотів не те що жити, але взагалі спілкуватися. Та спроби розійтися з нею затягнулися на роки.
Ми сварилися, я вимикав телефон, блокував її всюди, ховався, але вона приходила, сиділа під дверима, дзвонила, обіцяла, що все буде добре. І я щоразу до неї повертався, адже дуже боявся самотності.
Не те щоб я до того ніколи не був один, але після інституту всі розбігаються – тоді розумієш, що в тебе нікого немає.
Спочатку я часто пробував від неї піти, потім менше, а згодом здався. Вона домоглася одруження, хоча я вже й не хотів.
Іра ревнувала мене до всіх: і до друзів, і до сім’ї. Коли я кудись ішов, завжди мав віддзвонювати їй. “Навіщо я ходжу на якісь конференції, зустрічаюсь із друзями? Я повинен бути тут, поруч”, казала вона.
Вона нікуди не могла піти без мене – я був для неї якоюсь штуковиною, яка мала постійно її розважати.
Іра не працювала, а я заробляв, готував і прибирав. Ми знімали велику квартиру з двома туалетами. Мені заборонено було користуватись основним – я ходив у “гостьовий”. Щоранку доводилося терпіти, поки вона прокинеться о 9 чи 10 ранку: інакше я заважав їй спати.
Вона розпорядилася, щоб ми спали в різних кімнатах, і моя кімната не мала замка. Я ніколи не міг побути наодинці.
Коли я робив “щось не те”, вона кричала на мене і била. Це ставалося раз на день чи раз на пару днів.
Що би не сталося – вона звинувачувала мене. Я постійно чув, який їй потрібен був чоловік, що і як він мав робити. Я був безсилий і робив усе, що вона вимагала, тільки б не накликати на себе новий сплеск гніву.
Пам’ятаю, як спускався сходами, сідав у машину й плакав. Вона проходила повз, помічала мене. Коли я повертався додому, вона казала, що їй дуже шкода мене, але вона не може зупинитись.
Тож наступного дня усе повторювалось. Що б я не робив і як би погано мені не було, це нічого не змінювало.
Я теж не подарунок. Щоб цього всього не бачити, я працював. По 10,12,14 годин, у вихідні і свята. Це легко: хтось п’є, а хтось працює.
Важливо зрозуміти: це тебе убиває
Я не збирав ніяких доказів і нікому нічого не розказував.
Теоретично – я міг розповісти батькам. Але ще з мого дитинства вони не вміли берегти секретів. Я не знав, як сказати друзям про те, що зі мною відбувалося.
Я шукав групи підтримки, але в Україні таке є лише для жінок. Зрештою я знайшов онлайн-спільноту взаємної підтримки для чоловіків із Сан-Франциско.
Перша психотерапевт в Україні, до якої я пішов, висміяла мене: “Так не буває – вона ж дівчинка, а ти ж хлопчик”. Тому я змінив десь шість спеціалістів і нарешті отримую допомогу. Знадобилося вісім місяців, поки я дозволив потримати себе за руку.
Я думав звернутися до суду. Юристи сказали, що є шанси заборонити їй наближатися до мене. Але мені це зараз не потрібно. Дуже довго я просто хотів, щоб вона визнала те, що зробила, і перепросила.
Я досі не ходжу на роботу і мені дуже важко вставати з ліжка щоранку. Мені немає для чого жити. Я навіть не знаю, чим я займався цілий рік. Я знаю, що в мене ніколи не буле стосунків і ніколи не буде дітей. Я поставив на собі хрест.
Але, чорт забирай, я так довго мовчав, і це призвело до такої дупи! Можливо, це прочитає хлопець, який зараз перебуває у схожій ситуації.
Йому важливо зрозуміти: це не закінчиться, нічого не налагодиться, це дупа, яка нікуди не зникне, і яка тебе вбиває. Якщо ти це зрозумієш – то в тебе принаймні з’явиться шанс.