Зазомбовані кремлівською пропагандою адепти “русскава міра” навіть під час карантину готуються відзначати “Дєнь пабєди” вигуками з балконів та флешмобами у вікнах, попри те, що день 9-го травня овіяний більше міфами, аніж історичною правдою.
Міф Перший. Війна в Європі закінчилася 8-го, а не 9-го травня.
Для всіх європейських країн війна закінчилася капітуляцією Німеччини вночі 7 травня 1945 року, після підписання акту беззастережної капітуляції перед представниками США, Великобританії, Франції та СРСР керівником штабу головного командування Вермахту Альфредом Йодлем у французькому місті Реймсі.
Але Сталіна не влаштовувала капітуляція Німеччини у французькому Реймсі, він хотів, щоб Німеччина ще раз капітулювала перед радянським командуванням у Берліні. Аби задовольнити хворобливі амбіції радянського диктатора, західні союзники погодилися влаштувати для нього ще одну капітуляційну церемонію, хоч як би це смішно виглядало з точки зору міжнародного права та принципів ведення війни. Наступного дня, 8 травня англійці привезли до Берліна полоненого фельдмаршала Кейтеля, і о 23 годині за берлінським часом розпочали другу церемонію капітуляції. У Москві це вже було 9 травня, тож Сталін підписав указ Президії Верховної Ради СРСР про проголошення 9 травня Днем перемоги. Таким чином вся Європа, якщо й відзначає перемогу над нацизмом, то робить це 8 травня. А дата 9 травня – це день задоволення особистих патологічних амбіцій Сталіна, і саме цей день кремлівські пропагандисти нав’язують нам як урочисте свято.
Міф другий. Німецький символ перемоги над Німеччиною
Символічно, що навіть улюблена російськими патріотами “георгієвська стрічка”, яку в Україні та в світі називають “колорадською”, насправді має німецьке походження. Бажаючи цивілізувати відсталий колишній московський улус Золотої орди та привнести елементи європейської культури закріпаченим московським селянам, Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ, яка пізніше вирішила себе називати Катериною ІІ, перекопіювала чимало німецьких атрибутів створюючи символи російської державної ідентичності.
Зокрема, розпусна імператриця запозичила з німецької батьківщини й чорно-жовту стрічку на якій були елементи прапора й герба німецьких земель Саксонії та Саксонії-Ангальт. Ці німецькі символи у 1769 році додали до заснованого імператрицею військового ордену Святого Георгія для відзначення офіцерів за заслуги на полі бою. Після жовтневого перевороту, під час тотального нищення символів царської армії, більшовики скасували цей орден, однак чорно жовту стрічку активно використовували у військових нагородах російських профашистських колабораціоністських військових формувань, таких як 800-тисячна РОА Власова та сформована з росіян дивізія СС РОНА (Российская освободительная народная армия) або як її ще називали 29 дивізія СС (1-я пехотная дивизия СС “Россия”).
В умовах воєнного колапсу радянської армії та поразок 1941 року, коли мільйони радянських солдатів здавалися в полон німцям не бажаючи воювати за Сталіна, за колгоспи, голодомори, репресії та атеїзм, офіційна радянська пропаганда повернулася до “героїчного російського минулого”. На колодки ордену “Слави” та медалі “За Перемогу” було повернено відому російським солдатам георгіївську стрічку, яку сталінська пропаганда вже назвала “гвардійською”. Проте у 1945 році символом перемоги вважалася насамперед червона символіка, а “колорадська” була лише додатком до популярного ордену. Лише в путінській Росії, вже у ХХІ столітті, “колорадку” чомусь вирішили зробити “головним символом перемоги”, сконфузивши цим самих ветеранів. То ж вся трагедія убогості кремлівської пропаганди, полягає в тому, що навіть перемогу над Німеччиною російські імперіалісти святкують з німецькою стрічкою.
Міф третій. Чому при Сталіні не відзначали “День Перемоги”?
Характерно, що 9 травня на державному рівні почали відзначати лише через 20 років після війни, оскільки Сталін, усвідомлюючи колосальні матеріальні та людські втрати, вважав, що нічого святкувати. Хоча й нищівні результати найтрагічнішої війни, в якій загинуло близько 30 мільйонів радянських громадян, а мільйони фронтовиків стали нікому не потрібними каліками, що без рук і ніг принизливо жебрали на вулицях міст, радянська влада оголосила “Великою Перемогою”. Прикриття безславних і ганебних сторінок історії помпезною славою та роздутим піаром стало традиційною практикою радянської державної політики.
І лише в 1965 році, в епоху «Застою», старіючий генсек Брєжнєв, який любив липові ордени і медалі, вирішив запровадити для совка ще один червоний день календаря. Патріотичною міфологією радянська правляча номенклатура намагалася відволікти увагу обдурених громадян від будівництва соціального раю – комунізму, який все ні як не наставав.
Міф четвертий. Перемогу здобули країни Антигітлерівської коаліції, а не лише СРСР.
Радянські та російські історики полюбляли розповідати, що “СРСР виніс на собі найбільший тягар Другої світової, а на радянсько-німецькому фронті перебувало до 85 % німецьких військ”. При цьому пропагандисти забувають, що без спільної допомоги країн Антигітлерівської коаліції, СРСР просто б не мав чим воювати. Як відомо, війни виграються насамперед зброєю та технологіями, а не лише людським ресурсом, для якого у німецької промисловості вистачило б запасів свинцю.
Поки радянські маршали закидали німецькі війська трупами власних солдатів зі співвідношенням десять радянських трупів на кожного вбитого німця, американці та британці вели вирішальну боротьбу за океани, щоб мати змогу доставляти колишньому гітлерівському союзнику, а тепер його жертві, найнеобхідніші засоби ведення війни. В 1942 році Рейх спрямовував колосальні ресурси та тисячі тон сталі на виробництво потужних кораблів та підводних човнів, на кожен з яких пішло стільки ж металу, скільки потрібно для виготовлення тисячі танків.
Якщо б Німеччина не спрямовувала стільки ресурсів на зміцнення флоту і боротьби з “англо-саксами”, то скільки б додаткових тисяч танків нацисти кинули б на Москву чи Сталінград? Під Курськом німці мали 2 700 танків, а щоб було б з СРСР, якщо б до вирішальних битв Німеччина зекономила дефіцитну сталь і збудувала на декілька лінкорів чи крейсерів менше, але на декілька тисяч танків більше? Вже в 1942-1943 роках американці та британці зуміли зламати перевагу німців на морі і змінити баланс сил у воєнних комунікаціях, що уможливило ресурсний порятунок та постачання радянського союзника.
За ленд-лізом СРСР отримав від західних союзників півмільйона вантажних автомобілів та армійських джипів і на додачу 32 тисяч армійських мотоциклів, 8 тисяч танків, 14 тисяч літаків, близько 3 млн. тон бензину (2/3 пального в СРСР), колосальну кількість металу, пороху, вибухівки, 1900 паровозів і 11 тисяч вагонів та майже 5 млн. тон продовольства, завдяки якому радянський солдат не протягнув ноги від знесилення. Західні союзники вдягнули, нагодували, озброїли радянську армію і врятували її від розгрому в 1941 році, коли від Червоної Армії залишилося 15 % потужностей. СРСР так ніколи і не повернув своїх воєнних боргів, а потім ще й присвоїв собі всі заслуги перемоги над нацизмом.
Міф п’ятий. “Прадєди а не дєди”.
Простий математичний підрахунок доводить, що оскільки від закінчення війни минуло більше 70 років, а солдати Червоної армії йшли до війська мінімум у 18 років, то наймолодші з ветеранів мали б сьогодні мати більше 90 років. А якщо йдеться про офіцерів, командирів середньої ланки, то на час війни вони повинні були мати вік хоча б 25-30 років. Тобто сьогодні це мали б бути сторічні дідусі. Технічно, для більшості громадян вони сьогодні доводяться прадідами, а не дідами, як захлинається теперішня російська пропаганда у лозунгах “Дєди ваєвалі”, “Спасіба дєду за пабєду” і тд. Гасла про дідів, заради історичної істини, треба переписати на прадідів, а у випадку з офіцерами – то навіть на прапрадідів. Але тоді це не буде мати настільки ефектного пропагандистського враження й зітре відчуття особистої близькості до тієї війни, адже хто в нинішній РФ пам’ятає своїх прадідів?
Зрештою, навіть вірити в те, що після пережитих боїв, ночей у зимових окопах, численних поранень та контузій ці старі та хворі дідусі будуть з медалями марширувати на парадах, можуть лише дуже наївні та зазомбовані пропагандою люди. Середній вік “ветеранів”, яких виставляють на паради 9 травня зазвичай 60-70 років, тобто ці люди народилися або під час, або після війни і ніяк не могли воювати під Сталінградом чи захищати Севастополь, як вони полюбляють розповідати дітям та журналістам. До того ж, мало хто з учасників страшних битв Другої світової вижив і дожив до такого віку. Серед тих, хто там вижив залишилося багато енкаведистів, особістів, смершівців та інших вертухаїв, які гнали солдатів на смерть або віддавали такі накази. Йдучи по трупах вони здобували медалі та ордена, звання і ранги, а пізніше на пенсії розповідали школярам про свій героїзм та воєнні подвиги.
Міф шостий. Визволителі зі спущеними штанами.
Сьогодні мало хто з радянських ветеранів бажає згадувати як насправді вони провели день 9 травня 1945 року, коли Німеччину заполонили орди п’яних червоноармійців, переважно росіян-сибіряків, кавказців та вихідців Середньої Азії. Мільйони німецьких, польських та чеських жінок стали жертвами масових зґвалтувань в травневі дні “Великої Перемоги”. Про масштаби зґвалтувань можна судити з того факту, що в 1946 році приблизно два мільйони жінок робили нелегальні аборти. Досить часто зґвалтованих німецьких жінок вбивали чи замучували до смерті нелюдськими катуваннями. Нерідко звірячі зґвалтування здійснювалося на очах чоловіка і членів сім’ї жінки, для зловтішного приниження німецької нації.
Німкені воєнного покоління і досі називають військовий меморіал солдатам Червоної Армії в Берліні «Могилою Невідомого Гвалтівника». Звісно, про це ніколи не говорила ні офіційна радянська, ні теперішня російська пропаганда, бажаючи подати п’яного та озвірілого росіянина з автоматом на вулицях Берліна в образі «визволителя». Та й не кожен радянський ветеран бажає згадувати як він чи його товариші по службі брали участь у таких брудних злочинах.
Міф сьомий. Окупанти, а не визволителі.
Намагаючись виправдати свою злощасну роль у Другій світовій, багато російських ветеранів та пропагандистів розповідають, нібито попри все, вони “визволили Європу від фашизму”. Однак насправді ніхто з мешканців “визволених” країн не називає радянських солдатів інакше, як окупантами, які після свого приходу принесли полякам, чехам та угорцям таке ж рабство, яке панувало й на їхній радянській батьківщині.
За підрахунками центральноєвропейських економістів, радянське “визволення” загальмувало розвиток Польщі, Чехії, Угорщини, Болгарії та інших держав на цілих півстоліття, прирікши ці країни на відсталість, наслідки чого їм досі доводиться наздоганяти вже у Європейському Союзі. Для багатьох європейських народів день 9 травня насправді став днем перемоги Колими над Бухенвальдом.
Міф восьмий. Друга світова, а не “Велика вітчизняна”.
Попри твердження кремлівської пропаганди, 9 травня не стало для людства днем закінчення війни, як і ніхто в світі не називав цю війну “Великою Вітчизняною”. Не могла вона бути “вітчизняною” для тих, хто у сталінській “вітчизні” не мав нічого, окрім кайданів та рабства. У розкуркуленій, замореній голодомором та розстріляній репресіями країні, ніхто з тверезомислячих громадян не бачив підстав захищати комуністичний режим від колапсу.
Сталінські злочини в багатьох аспектах були масштабнішими та жахливішими за гітлерівські. Це засвідчує величезна кількість борців проти червоних катів в країнах Балтії та в Україні. І навіть сотні тисяч росіян пішли воювати за Німеччину проти більшовицького режиму. Натомість в Червоній армії бійців гнали в бій “за вітчизну” під дулами кулеметів “заградотрядів”. Тож стверджувати, нібито радянські громадяни вважали, що воюють за “Вітчизну”, є щонайменше блюзнірством.
Міф дев’ятий. Фашизм ще не переможений
Зрештою, святкування “Дня Перемоги” над фашизмом сьогодні видається передчасним, поки триває війна з російськими фашистами. Називаючи всіх своїх опонентів фашистами, путінська Росія сама насправді давно стала фашистською країною з усіма класичними ознаками фашизму. Більше того – модернізований фашизм став державною політикою Кремля
Модель політичного правління РФ з інститутом суперпрезиденства, наділеного фактично диктаторськими повноваженнями, дуже нагадує фашистську Італію часів дуче. Російська держава перетворилася на авторитарну систему з контрольованими ЗМІ та культом вождя, проти якого виступати публічно небезпечно. Створена і своєрідна молодіжна організація на подобі Гітлерюгенду “Наші”, яка вирощує молодь в дусі агресії, ненависті та підготовки до війни. Загострений націоналістичний шовінізм, залякування опозиції, культ сильного лідера з твердою рукою, пошук зовнішнього ворога, ненависть до іноземців фактично повністю відтворюють модель фашистського режиму.
Ідеологія ряду російських патріотичних організацій базується на проведенні “русскіх маршів” з використанням свастики, як давньослов’янського арійського символу, адже на їхню думку, саме російські слов’яни були істинними арійцями. «Путінський режим багато в чому нагадує режим Муссоліні, – пише польсько-американський політолог З. Бжезінський у книзі «Стратегічне бачення». А сучасна російська пропаганда з претензіями російського православ’я на статус “Третього Риму”, зі слов’янофільськими мріями про єдину слов’янську державу, керовану з Кремля, разюче схожа на геббельсівську пропаганду і так само прагне нового переділу світу та європейських кордонів. І так само як і її ідеологічні попередники фашисти, ставить світ на межу Третьої світової війни.
Тож український же День Перемоги насправді ще попереду. І він настане, коли закінчиться війна на Донбасі і коли буде повернуто Крим та розгромлено російський фашизм.
Валерій Майданюк