Вчитель має право на помилку? Культура ризику і право на помилку у закладі освіти.

Опанувати ризик – означає опанувати власне життя, адже ризик – це ще і фактор, що регулює соціальну поведінку індивіда.


Сьогодні ми опинились у ситуації, коли чи не найголовнішим ризиком є дегуманізація людських взаємин у системі освіти.

Наприклад, у фінів довіра є наріжним каменем освітньої системи, а у нас, що б не трапилось у школі, одразу ж лунає войовничий клич: «Розіпни, ату його(її)!».

Зрештою, у всьому світі розуміють і спокійно ставляться до того, що є звичайний життєвий ризик, наприклад, отримати травму на уроці фізкультури. Хто у цьому випадку винен? Ніхто не винен, адже як би не піклувався вчитель фізкультури про учнів, однаково певний відсоток дітей щороку отримуватиме травми. Ця небезпека під час спортивної гри чи вправ є об’єктивною, часто її не уникнути жодними людськими зусиллями.

Приєднуйтесь до нашої нової групи ОСВІТА UA

Посилання: https://www.facebook.com/groups/1023345988199205/?ref=share

На Заході заведено вживати поняття «звичайний життєвий ризик» як юридичний термін. Тож широкий загал має сприймати ризик як об’єктивну реальність й бути готовим до того, що він стосується всіх учасників освітнього процесу.

Звісно, повинна здійснюватись профілактика ризиків на рівні школи та розвиватись здатність до управління ризиками на рівні індивіда (адекватний аналіз та оцінка ризиків, алгоритм уникнення ризикованих ситуацій тощо). Тільки так може з’явитись індивідуальна стратегія управління ризиками, розуміння того, що ризики – це не тільки загрози, а й шанси.

Ми вже призвичаїлись розглядати ризик як економічну категорію, призвичаїмось і до розуміння ризиків в освітній сфері. Наприклад, виклик індивідуалізації, на який система освіти намагається знайти адекватну відповідь, призвів до стрімкого зростання ризиків, пов’язаних з вибором власного шляху – індивідуальним розв’язанням індивідуальних проблем.

Тому опанувати ризик – означає опанувати власне життя, адже ризик – це ще і фактор, що регулює соціальну поведінку індивіда.

Німецький дослідник Ульріх Бек ввів поняття «суспільство ризику». Йдеться про погляд на ризик як характеристику цивілізації, що «загрожує самій собі». Є й феномен самопродукування ризиків сучасним суспільством і окремою людиною.

Британський соціолог Ентоні Ґіденс говорить про необхідність формування «культури ризику», у якій напрацьовуватимуться нові стратегії існування у середовищі ризиків. Це вимагає від кожного з нас перманентної готовності до подолання ризиків, бо хто не ризикує, той не п’є шампанського.

ДІТИ ТА РИЗИКИ

Бачили б ви, що витворяє малеча на подвір’ї у початковій школі Швеції, які там ризиковані гірки, як діти падають і набивають синці… У шведських педагогів – нуль емоцій. Вони зрощують нащадків вікінгів, сильну націю, а ми через поранений пальчик всеукраїнський галас здіймаємо.

Чтайте також:  "Не в капусті і не лелека": як в українських школах розповідають "про це"

У 2018 році я був учасником проєкту «Відображення: цінності німецької та української дошкільної освіти у взаємному порівнянні». Ми відвідали з десяток дитсадочків у німецькому місті Дортмунд. В одному з них я став свідком такої ситуації: 5-річні діти нарізають справжніми ножами яблука для пирога, один з них порізав пальчик і показує виховательці кров. Реакція виховательки: «Порізався? Он там, на шафі, аптечка!».

Малий сам чимчикує до шафи, чимось пшикає для дезінфекції, витирає кров, наліплює пластир на рану, повертається до столу і ріже яблука далі. Все! Наступного разу буде обережніше поводитись з ножем. Мені доводилось періодично стримувати інших учасниць проєкту, які працюють виховательками у наших дитсадках: вони періодично смикались, щоб «врятувати» німецького хлопчика…

Уся охорона життя і здоров’я у нас, як правило, на папері. Тому керівники закладів освіти просять ці травми оформлювати як побутові, щоб не втрачати час і нерви на паперову роботу і перевіряльників.

До того ж у нас зашкалює кількість скандальних мам з гіперопікою дітей, які шугають і так зашуганих вчительок з будь-якого приводу. Це не йде на користь дітям, адже у них формується стереотип, що у твоїх бідах винен завжди хтось інший. Дитина не вміє ні ризики оцінити, ні за себе постояти, й зрештою знову потрапляє в якусь халепу.

Позаторік мій син був з групою однокласників у Німеччині, жили у школі. Вчитель-німець водив їх на екскурсію берегом моря. Це було у жовтні. Повернулись з мокрими ногами, аж до колін. Я, як вчителька, обурилась: а як же відповідальність за життя дітей? Син казав, що та людина цим не переймалася, бо головним було показати 15-річним підліткам красу природи.

А у нас ці гіпертрофовані забюрократизовані вимоги мають тільки зворотний ефект: справжнє формування у дітей навичок оцінювання життєвих ризиків та відповідальності за своє життя замінюється тотальними заборонами та контролем, сотнями непотрібних паперів!

От і не хочуть вчителі ні возити дітей на екскурсії, ні ходити у походи, – бо замість подяки завжди знайдеться мама, яка всі жили висотає з керівника та вчителів за те, що її чадо не догледіли, – поділилася історією Наталія Потєхіна.

У мене теж є одна цікава історія з мого 20-річного досвіду роботи директором і заступником директора. У гімназії, очільником якої я був, моя донька у нерівному поєдинку з однокласником отримала серйозний вивих руки. Сама пішла у травмпункт (де їй руку «поставили на місце») й нікому нічого не сказала. Наступного дня зателефонував мені батько однокласника й намагався перепросити за цю історію. Я відповів просто: «Немає, про що говорити, доньку щойно бачив – з нею все гаразд… Ну трапилось, не зателефонували б ви, нічого б і не знав взагалі».

Чтайте також:  10 Способів проведення опитування на уроках

Так виходить, що у нас на кожному квадратному метрі стоїть черговий вчитель, який за найменшої тривоги має кидати все і бігти на своє місце! І під час чергування у нього не може бути жодних елементарних людських потреб (кави, чаю, бутербродів чи туалету. І що більше ми так робитимемо, то менше буде шансів на самоорганізацію, самоконтроль, самостійне управління ризиками на рівні індивіда.

З КУЛЬТУРОЮ РИЗИКУ ТІСНО ПОВ’ЯЗАНЕ І ПРАВО ВЧИТЕЛЯ НА ПОМИЛКУ, І ПРАВО НА ВЧИНОК

Зізнаюсь про найнеетичніший вчинок у моїй педагогічній кар’єрі, який зараз ймовірно коштував би мені цієї кар’єри (не факт, що особисто мені від цього було б гірше). Утім, саме цей вчинок був тоді найефективнішим і, мабуть, єдиним засобом (не)педагогічного впливу.

Мені йшов 21 рік. Я був випускником історичного факультету КДПІ, якого відразу ж поставили організатором позакласної роботи. Звісно, в учнів виникло нормальне бажання випробувати мене на міцність – так завжди роблять з новенькими.

На уроці історії у 7-му класі один з учнів, Руслан Б., поводився досить провокативно. Спочатку я пошепки спробував заспокоїти хлопця, другий раз пожартував з приводу його дивної поведінки, третій раз попередив, а на четвертий спробував налякати записом у щоденнику… Проте нічого не діяло. Тоді спокійно підійшов до учня, продовжуючи свою розповідь, взяв за шкірку, відкрив ногою двері класу і з гуркотом викинув його у коридор. Далі урок пройшов у чудовій і невимушеній атмосфері.

На перерві Руслан підійшов до мене, щоб вибачитись. Сказав, що зрозумів, що я «крутий чувак» і на наступних уроках він буде поводитись слухняно. У школі теж усі відразу все зрозуміли, й наступні шість років не було ані найменшої потреби використовувати силові методи впливу з арсеналу «інтенсивної педагогіки».

А з цим хлопцем після випадку «з викиданням» я подружився, його справжній артистичний талант вдалось використати в «мирних цілях».

З огляду на сучасну українську школу, яка фактично проповідує абсолютну терпимість, там має працювати достатня кількість крутих чоловіків, здатних взяти за шкірку не тільки малого бешкетника, а й викинути за поріг закладу будь-якого недолугого перевіряльника.