UA-IN

Чимало українців проводять аналогії білоруських протестів з українським Майданом та Революцією Гідності, проте перебіг подій в Мінську засвідчує значні відмінності “білоруського сценарію”.

БЛІДА КОПІЯ МАЙДАНУ
Революційна ситуація в Білорусі має багато спільного з причинами та початком двох останніх українських Майданів. Спусковим гачком білоруських протестів, так само, як і в Україні в 2004 та 2013 роках, стали надмірні зловживання влади та переповнення чаші народного терпіння, яке в ХХІ столітті, в добу Інтернету, стає дедалі важче стримувати навіть у закостенілих диктатурах.

Безумовно, що волелюбна білоруська еміграція традиційно підтримує опозиційні настрої на батьківщині і надає всебічну фінансову, медійну та організаційну допомогу співвітчизникам. Однак лише прихильники диктатури можуть стверджувати, що білоруські протести організовані “ззовні”. Їхнім реальним організатором і каталізатором є диктатор Олександр Лукашенко, який вирішив декілька десятиліть поспіль одноосібно керувати європейською нацією, і в сп’янінні від влади, незчувся, як втратив почуття міри. Віра у власну месіанську роль збереження держави та неможливість самоусвідомлення себе поза президентським кріслом («А што же я буду дєлать, еслі не буду презідєнтам?»), в поєднанні з нездатністю налагодити належний рівень життя для громадян в порівнянні з сусідніми Польщею чи Литвою, спровокували втому від диктатури, яка в чергове вибухнула у значно більшому масштабі.

Навіть якщо досі частина населення країни була готова повірити, що Лукашенко дійсно набрав намальований результат у 80% підтримки, в той час, як на багатьох дільницях більшість явно набрала його опонентка, після початку придушення протестів та арештів громадян, влада сама дискредитувала офіційні результати виборів. Принаймні, у столиці “бацька” втратив підтримку більшості.

Білоруські протести подібні до українського помаранчевого Майдану у своїх причинах, але відбуваються у формі Революції Гідності в аспекті силових сутичок

Білоруські протести подібні до українського помаранчевого Майдану у своїх причинах (спробами влади відверто сфальсифікувати вибори на користь ненависного диктатора), але відбуваються у формі Революції Гідності в аспекті силових сутичок зі спецпризначенцями. Той факт, що якщо раніше вуличні заходи у Білорусі відзначалися лише арештами та побиттями протестувальників, а сьогодні десятки силовиків отримали поранення у боях з непокірними білорусами, засвідчує, що білоруська нація остаточно прокинулася і в “бацьки” вже не буде спокійної пенсії.

Сміливі хлопці та дівчата на барикадах, вибухи світолошумових гранат, водомети та коктейлі Молотова, кинуті в екіпірованих “космонавтів” зі щитами, у багатьох світових ЗМІ, а особливо в російських, асоціюються саме з українським Майданом. Зрештою, мітингувальна риса давати “здачі” поліцейським засвідчує, що білоруський народ більше подібний до українців, аніж до росіян, які завжди лише “відгрібають” від ОМОНу. Зокрема, в місті Барановичі ОМОНівці відкрили стрілянину по протестувальниках гумовими кулями. Люди розбіглися, але невдовзі повернулися у ще більшій кількості. Показово, що коли в РФ на мітинги прибувають спецпризначенці, то мітингарі розбігаються. А в Україні навпаки – після прибуття спецпризначенців громадяни збігаються і прибувають на майдан у ще більшій кількості.

Ще однією ідентичною ознакою українських революцій та білоруських протестів стало незастосування міліцією насильства щодо протестувальників у кількох містах, переважно на заході країни. Втілення гасла “міліція з народом” відобразилося також у знятті шоломів спецпризначенцями у Бобруйську. Проте, на цьому подібності білоруських протестних акцій громадянської непокори до українських Майданів закінчуються, а відмінності зовсім не обіцяють білорусам успіху.

ЧОМУ БІЛОРУСЬКИЙ МАЙДАН НЕ НА ЧАСІ?
На відміну від українських революційних Майданів, протести в Білорусі відбуваються за надзвичайно несприятливих для революції обставин: в умовах ув’язнення політичних лідерів і, відповідно – обезголовлення опозиції. Вуличні акції є доволі хаотичними, стихійними та нескоординованими, до того ж відбуваються в різних місцях столиці та країни й не мають єдиного географічного центру, яким був український Майдан.

Опозиції як такої в країні давно немає, а політичні емігранти з-за кордону не мають значного впливу на динамічний перебіг подій. Українські ж революції відзначалися наявністю впливових політичних лідерів та структурою сотень самооборони Майдану, які більш-менш координували свої дії. Хоча це пояснюється більш демократичними умовами, які викоріненні в авторитарній Білорусі. Не змогли білоруси наразі й захопити будівлі для штабів, в яких можна було б розгорнути організований спротив режиму. Це робить структуру білоруських протестів принципово слабшою та гірше організованою, аніж останній український Майдан.

Білоруські протести відзначаються й значно меншою чисельністю, аніж українські революції, а рівень політичної апатії великої частини суспільства не дозволяє говорити про їх всенародний характер. Серед протестувальників традиційно міський середній клас та молодь, але не слід забувати, що в українському випадку революціонерів підтримував і бізнес, який в Білорусі перебуває в значно гіршому становищі. Досить потужним фактором білоруських протестів є спроби страйків на підприємствах, проте вони жорстко придушуються владою. Зрештою, без підтримки бізнесового класу матеріальне забезпечення революції, штабів, харчів та інших потреб для великих скупчень людей, навряд чи може гарантувати перемогу.

Вагомою відмінністю революційних протестів в Україні та Білорусі є фактично нульовий вплив міжнародної спільноти на позицію білоруського диктатора.

Вагомою відмінністю революційних протестів в Україні та Білорусі є фактично нульовий вплив міжнародної спільноти на позицію білоруського диктатора. Якщо Кучма чи Янукович хоча б зважали на застереження західних лідерів, що впливало на рівень застосування насильства владою, то для Лукашенка, як глави Вищої Державної Ради Союзної держави Росії та Білорусі, думка Європи не надто важлива. Йому зрештою, до тавра диктатора і санкцій не звикати.

Український журналіст Влад Василь, зазначає, що “головна проблема білоруських протестів в тому, що вони спрямовані виключно “проти”. І не мають загальноприйнятих “за”. Зміщення з президентського крісла Лукашенка, це не мета загальнонаціонального протесу. Тому що одразу виникає логічне питання: змістити щоби що? Що саме очікують від наступника? Саме тому, порівняння нинішніх подій в Білорусі з українським Майданом – абсолютно некоректні. Майдан піднімав цивілізаційну проблему: або ми йдемо в Європу, або опиняємось в лапах Московії. Або стаємо частиною імперії, або шукаємо власний шлях. Але в Білорусі цей дискурс практично відсутній. Принаймні, якщо брати до уваги позицію основних кандидатів-опозиціонерів. Навіть більше: ці кандидати цілком проросійські. У них відсутня риторика про цивілізаційний вибір. Питання так взагалі не ставиться. Єдиний аргумент: аби не Лукашенко. Доки браття білоруси самі не визначаться із цим питанням, говорити про успіх протестних рухів просто немає сенсу. Тому що, ці протести безадресні. Безідейні. Має з’явитися ідея. З’явитися мета. З’явитися провідники цих ідей. Тільки тоді наші браття отримають шанс на реальні зміни” – зазначає медіаексперт.

ДАМОКЛІВ МЕЧ НАД БІЛОРУССЮ
До того ж, владі вже вдалося залякати Світлану Тихановську і примусити цю слабку жінку, яку “по приколу” зареєстрували кандидаткою в президенти, відмовитися від претензій, виїхати закордон до дітей та зачитати з листочка звернення “не протистояти міліції і не виходити на площі, щоб не наражати на свої життя небезпеку”. За словами довіреної особи кандидатки, Тихановську завели в кабінет на багатогодинну розмову з силовиками і вивезли до Литви представники білоруської влади, не залишивши їй вибору.

Проте, якщо Тихановська відмовилася, в такому разі зникає головний сенс білоруської революції, яка розпочиналася щоб замінити Лукашенка в демократичний спосіб. Адже в такому випадку відсутня будь-яка легітимна альтернатива Лукашенку. Він – визнаний “переможець” виборів, опоненти з цим вже погодилися, наступні вибори через п’ять років. Навіщо тоді виходити на вулиці? Щоб що? Зрозуміло, що народ має право на повстання проти диктатора, але хто тоді буде президентом, якщо не Тихановська? Брати за лідерів, тих хто не пройшов в другий тур і посів третє-четверте місце? Заради протестів це можливо, проте таким чином можна кожного оголосити “легітимним президентом” і країна погрузне в хаосі та анархії в умовах російської експансії.

Навіть випадкова людина здатна відтягнути у багаторічного диктатора левову частину, якщо не більшість голосів

Хоча, навіть сам факт, що дружина опозиціонера, яка раніше не була в політиці і зареєструвалася на президентських виборах лише з мотивів солідарності до ув’язненого чоловіка – блогера Сергія Тихановського (внесений у базу Миротворця), засвідчує, що навіть випадкова людина здатна відтягнути у багаторічного диктатора левову частину, якщо не більшість голосів. А це вже не лише вирок Лукашенкові, але й гарантія фіаско на наступних виборах.

Наразі революційна ситуація в Білорусі набуває ситуації цуцвангу, за якої і терпіти правління самодура-диктатора, який знущається навіть з жінок, для народу вже стає нестерпно, але й повалення тиранії насильницьким шляхом означає неминучу російську збройну інтервенцію та розвал країни, яка може погрузнути в хаосі насильства. Але й насильницьке придушення владою громадянських протестів також штовхає Білорусь в ще міцніші обійми Москви. Адже міжнародна ізоляція та санкції за політичні репресії вже не дозволять Лукашенкові лавірувати між Заходом та Кремлем, а країна впаде у глибоку політичну і суспільно-економічну кризу і стане безправною російською маріонеткою.

Якщо б сьогодні Лукашенко це зрозумів і, поки не стало пізно, провів зміни політичної системи і лібералізацію режиму, Білорусь мала б шанси на мир, економічний розвиток та демократію. Без перебільшення, сьогодні майбутнє Білорусі залежить від співвідношення холодного розрахунку та емоцій “бацьки”. Хоча за влучним висловом “якщо в країні революція – отже при владі дурні”. І якби Лукашенко правив з розумом, для нинішніх вуличних сутичок з громадянами не було б причини.

Валерій Майданюк, політолог