Наречена Героя України Дмитра Коцюбайла (“Да Вінчі”) Аліна Михайлова, яка є парамедикинею, пригадала той день, коли вона втратила коханого і як намагалася його врятувати.

Про це вона розповіла в інтерв’ю Front 18.

Вона розповіла, що 6 березня група “Да Вінчі” пішла у штурм у районі Богданівки, бійці були за 20 метрів від позицій росіян. Наступного дня, 7 березня, дівчина вийшла на роботу, яка розпочинається у них дуже рано. Той день, за її словами, був спокійним, допоки їй не передали по рації про важкопораненого бійця.

“Я отак беру рацію і він каже: “У нас важкий 300-сотий”. Я одразу знала, що це “Да Вінчі”. Мені ніхто не сказав цього. Це було внутрішнє відчуття. Я просто це відчула. Я так сідаю на стіл і кажу: “Зараз виїжджаємо”. Мені “Марік”, анестезіолог, каже: “Збирайся”. Я кажу йому: “Я відчула, що це “Да Вінчі”. На що він сказав: “Не видумуй”, – пригадує вона.

У Аліни була ще одна рація, але вона боялася викликати “Да Вінчі”, бо здогадувалася, що він не вийде на зв’язок. Але все ж вона це зробила, “Да Вінчі” не вийшов.

“Я впевнена, що це “Да Вінчі”. В мене був тремор. На мене виходить мій екіпаж і він мені кричить: “Аліна, Аліна, “Да Вінчі” важкий 300-сотий!”. І в мене на цьому моменті закінчилося усе моє життя. Я отак сідаю і кажу: “Я вперше не знаю, як буду працювати”. Нам вивозять його на каталці. Я це тільки бачу… Я просто… У мене, звичайно, починається істерика, я починаю бити ногами цю машину, я починаю бити “Капусту” (побратима “Да Вінчі”. – Ред.). Тому що у “Да Вінчі” просто опущені руки, він повністю непритомний”, – розповіла Аліна.

Кохана підійшла до “Да Вінчі”, привідкрила одне око і побачила його зіницю. Тоді вона схвильовано запитала його побратима: “Він загиблий?”. На що той сказав, що ні. Після цього вона попросила підключити монітор, який показав нуль. Медикиня разом зі своїм екіпажем намагалася реанімувати важко пораненого Героя України, качала мішок амбу, готувала потрібні препарати, поки анестезіолог проводив серцево-легеневу реанімацію.

“Я згадую цей день кожного дня. Я, мабуть, нікому в житті не побажала б так попрощатися зі своєю коханою людиною. Все в крові, закриваю йому очі, витираю серветками. Рятуючи його, я вперше читала молитву “Отче наш” і прошу єдиного – лишити цю людину інвалідом, але щоб він був живий. Але цього не сталося”, – пригадала Аліна зі сльозами на очах.

У Краматорську ще 40 хв лікарі його рятували. Вони дійсно робили все, що могли, розповіла кохана “Да Вінчі”.

The post “Все в крові, закриваю йому очі, витираю серветками”: наречена “Да Вінчі” розповіла, як втрачала коханого на власних руках first appeared on UA-IN.

Запис “Все в крові, закриваю йому очі, витираю серветками”: наречена “Да Вінчі” розповіла, як втрачала коханого на власних руках спершу з'явиться на UA-IN.

Про це блогер Вікторія Ткач поділилася в програмі “Зірковий шлях”.

На початку війни сім’я Юрія Ткача вирішила не їхати з Києва. Перший місяць Юрій, Вікторія та їхня дочка Ліза жили у друзів і сподівалися, що все це триватиме недовго. Але залишатися в столиці було небезпечно, тому Юрій Ткач вирішив все ж таки вивезти дружину і дочку за кордон.

Дорогою на захід країни вони зупинилися переночувати у Вінниці та сподівалися, що проведуть там спокійну ніч. Але саме там їх застала чергова бомбардування.

“У перший місяць ми спали на карематах над спуском в підвал, щоб у разі чого можна було швидко спуститися. І коли ми доїхали до Вінниці, я сказала Юрі:”Це наша перша за довгий час ніч на ліжку, м’яка постіль, ми виспимося”, – розповіла Вікторія.

Але о третій годині ночі сім’я прокинулася від оголошення тривоги.

“О третій ночі прозвучала сирена, яку ще супроводжував чоловічий голос: “Увага, тривога! Ховайтеся”. Це було дуже страшно. Я прокинулася від цього гулу і побачила у вікнах будинку навпроти рожево-червоно-помаранчеву заграву, як ніби включили дуже багато софітів і направили на один будинок”, – описала ситуацію Вікторія Ткач у розмові з журналістом телеканалу “Україна”.

Вона зрозуміла, що часу на те, щоб вибігти з кімнати в коридор і там сховатися, вже не вистачить. Рятувати дитину Вікторії довелося своїм тілом.

“Я її просто накрила собою. Пролунав вибух, після якого ми вже вибігли в коридор. Я вирішила вийти на балкон і подивитися, що з машинами. Виходжу і бачу, як летить друга ракета. І чути другий вибух. Це тоді у Вінниці вони цілилися в телевізійну вишку, а ми були менш ніж за 2 км від неї. Це було дуже страшно!”- додала Вікторія.

Після цього Вікторія Ткач з донькою Лізою перетнула кордон і поїхала до Болгарії. Зараз вони знаходяться там і дуже чекають закінчення війни.

The post “Накрила дитину собою”: дружина Юрія Ткача розповіла, як рятувала доньку від російських ракет first appeared on UA-IN.

Запис “Накрила дитину собою”: дружина Юрія Ткача розповіла, як рятувала доньку від російських ракет спершу з'явиться на UA-IN.

В тимчасово окупованому Херсоні наприкінці березня окупанти викрали настоятеля храму УПЦ Сергія Чудиновича. Згодом його випустили з полону.

Про те, що він пережив, перебуваючи в руках окупантів, Сергій Чудинович розповів у Мережі.

Настоятеля одного з храмів у Херсоні Сергія Чудновича викрали 30 березня просто з церкви представники так званої “міліції”, провели там обшуки, а після цього посадили священника в авто і вивезли у невідомому напрямку. Сергій Чудинович перебував у полоні окупантів день. Там його катували і змушували зізнатися, що він диверсант.

Після розголосу про викрадення херсонського священника у ЗМІ, Сергія Чудиновича змусили записати відео, де він заявив, що з нього не знущалися і фізичну силу не застосовували. Насправді ж все виявиося не так.

“Коли мене забрали з церки, на мене надягли шапку, і я поїхав у автівці з окупантами, які були в масках і балаклавах. Потім привезли в приміщення, яке виявилося приміщенням головного управління нацполіції у Херсоні. Там зі мною спочатку проводили чемну розмову, а потім мене звинуватили в тому, що я член Терборони. Це не так. Далі на мене вдягли шапку, зав’язали ніс і шию. І сказали, що я 2 години буду думати. Мені не давали пити воду, не пускали до туалету, взяли зразок ДНК і відбитки пальців. Постійно погрожували, що мене чомусь відвезуть в Чорнобаївку, погрожували розправою з родиною, якщо я не буду працювати з РФ”, – розповідає священник.

За деякий час до приміщення, де перебував чоловік, зайшли невідомі, яких він через шапку не бачив і почали його катувати.

“Заламали руки, сказали, що життя моє закінчилося, і мене будуть розбирати на частини. Перевели в інше приміщення, там почали бити дубінкою в область серця. Били по ногах, душили, зв’язали руки скотчем позаду. Замість води дали горілку. Дали в руки дубінку пощупати руками і сказали, що мене зґвалтують нею. Били, потім почали розстібати штани, роздягли, поставили на коліна, притисли і сказали, що запхнуть в мене дубінку. Я прощався з життям, молився. Намагалися згвалтувати”, – розповів чоловік.

Він зізнається, що у той момент йому було страшно, тож він погодився на вимоги окупантів співпрацювати з ними і підписав навіть якийсь документ.

“Мені дуже соромно, що я виявив слабкість, я злякався. Я хочу, щоб всі знали, як вони поводяться з людьми, і що всі відео, де люди говорять, що їх не катували – неправда”, – сказав Сергій Чудинович.

6 квітня священнику вдалося втекти з Херсона на підконтрольну Україні територію і він одразу ж пішов до поліції, де розповів про те, що пережив і чому погодився на співпрацю з окупантами.

The post “Били дубинкою в серце, поставили на коліна і погрожували зґвалтувати”: священник, якого окупанти викрали у Херсоні, розповів про полон first appeared on UA-IN.

Запис “Били дубинкою в серце, поставили на коліна і погрожували зґвалтувати”: священник, якого окупанти викрали у Херсоні, розповів про полон спершу з'явиться на UA-IN.

Дівчина вважає, що зокрема через мовчання тих, хто вже зіткнувся з труднощами, гинуть люди та ламаються долі молодих перспективних жінок та чоловіків.

У відвертому інтерв’ю OBOZREVATEL Олена розповіла про те, що відбувалося під час її служби, як їй вдалося вижити, а потім круто змінити своє життя.

– Олено, як ви дізналися про те, що у Дніпрі солдат розстріляв своїх товаришів по службі?

– Я побачила інформацію про це в інтернеті, також мені повідомили знайомі, які так само, як і я, служили у цій військовій частині.

– А як ви потрапили до Нацгвардії?

– Я служила у в/ч 3021 НГУ у 2018-2019 роках. Перед тим, як туди потрапити, я пішла у військову частину у Слов’янську на Донеччині. Начальник медичної служби готовий був мене прийняти (на той час я закінчила Ізюмський медичний коледж і вже навчалася в медуніверситеті – перед армією залишила навчання з правом продовження), але командир в/ч був незадоволений тим, що до них хоче саме дівчина, бо “через пів року вона може завагітніти” тощо.

Тоді я звернулася до інших підрозділів – в Одесі, Харкові та Дніпрі. У Харкові відмовили, в Одесі сказали приїжджати, але під час телефонної розмови я почула: “Буде майбутня дружина”. І тоді я не захотіла туди їхати (сміється. – Ред.). А у відділі кадрів центру в Дніпрі не було жодних ґендерних стереотипів і я була рада потрапити на службу до цієї військової частини.

– Як почалася служба?

– Я підписала контракт – була на посаді “старший майстер окремого взводу інженерно-технічних засобів охорони”. Спочатку пройшла курс молодого бійця (КМБ), де навчалася і стрільби, і тактики, і іншого. Потім мене “закинули” у караул, де я служила разом із військовослужбовцями строкової служби – на рівних умовах.

– Ви перебували саме на “Південмаші”?

– Так, на Південному машинобудівному заводі. Військова частина 3021 охороняє саме об’єкти державного значення. Є кілька караулів, постів – відправляли на різні. Саме там, де сталася стрілянина, я не несла службу – була в тому самому будинку, але на іншому посту.

– На своїй сторінці у Facebook ви дали зрозуміти, що зіткнулися з чимось серйозним у цій військовій частині, але без подробиць. Можете розповісти?

– Почалося все з того, що восени багато військовослужбовців нашої частини захворіли: нежить, кашель, температура 38-39, яка не збивалася, деякі втратили нюх… Тоді ще не було відомо про СOVID-19, але якийсь вірус точно у нас підхопили. Серед хворих була і я. Мені не дали долікуватися і начальство наполягло, щоб я вийшла на службу, тому що не вистачало людей.

У самому караулі на “Південмаші” (напівпідвальному приміщенні) у нас було дуже холодно, а я ще з температурою, сильним кашлем. Після кількох змін мені стало зовсім погано і сталася внутрішня кровотеча. Я звернулася до лікаря і він сказав, що мене треба терміново госпіталізувати.

Коли я повідомила про це своїм командирам, то мені відповіли, що я не маю права отримувати медичну допомогу у звичайній лікарні і повинна повернутися.

– І ви повернулися.

– Я приїхала на місце служби і мене закрили в кабінеті, сказали, що не випускатимуть. Стали морально тиснути. Тоді я не могла заперечити начальству, але розуміла, що мені терміново потрібна допомога – треба виборювати своє життя.

Під приводом того, що потрібно в туалет, вийшла і пройшла через КПП (мені допомогли мої товариші по службі).

На вулиці в машині вже чекали друзі, які відвезли мене до приватної клініки. У мене не було іншого виходу – я би просто спливла кров’ю.

По дорозі я знепритомніла, у мене стався гіповолемічний шок (це стан, що стрімко розвивається і несе пряму загрозу життю. – Ред.). Коли я лежала під крапельницями, мені дзвонило начальство і обурювалося, чому я там лежу. Сказали, що мені загрожує гауптвахта – я цього дійсно боялася.

Поки лежала у лікарні, я втратила 10 кілограмів. Коли мене виписували, лікарі попередили, що треба побути вдома, але мені довелося вийти на службу.

Під час стройового ходу, перед заступом у караульну службу – перед тим, як нас відвезуть на “Південмаш”, я одягла 18-кілограмовий броник і все, що належить, а потім знепритомніла. Просто я ще була хвора.

Мене закрили в кабінеті начальника медслужби, почали насміхатися, кричати – а у мене в цей час віднялася рука і практично паралізувало частину обличчя. Набагато пізніше стало відомо, що це стався мікроінсульт.

Я була в такому розпачі, що попередила командирів: або мені нададуть медичну допомогу, або я щось із собою зроблю. І тоді мене відвезли до лікарні.

– У цивільну?

– Так. Вони відвезли мене до своїх знайомих лікарів. Проте лікування не було жодного.

Термометр та ліки мені приносили двоє хлопців, які також лежали на першому поверсі лікарні, але в іншому відділенні. Я давала їм свою картку, вони купували потрібне в аптеці. Ці хлопці теж були з моєї військової частини.

– А як ці двоє військовослужбовців опинилися у “звичайній” лікарні?

– Хлопці розповіли про свої історії. В обох була температура 39, але їм, як і мені, не надавали медичної допомоги. Начальник медчастини заявив хлопцям, що вони “мухлюють”.

Хлопцям не давали поспати та відпочити, кидали у караул хворих. У результаті одному з них почали видітись галюцинації і він знепритомнів, почався менінгіт, було ще кілька супутніх діагнозів. Потім йому практично вирізали середнє вухо в лікарні.

Другий хлопець під час несення служби на посту з високою температурою та сильним головним болем впав у люк – зламав ногу, коліно. Але йому теж не надали потрібну допомогу – просто тримали в санчастині. А врешті-решт довели до того, що розвинувся абсцес ноги.

– Ви згадали, що у лікарні ви не отримували лікування. Чи вдалося переламати ситуацію?

– Спочатку я зателефонувала своїм командирам, які мене сюди і привезли, розповіла про це та попросила допомогти. Сказала, що є в Дніпрі лікарня МВС – наша лікарня. У відповідь: “Ти не очманіла?”

Замполіт разом із моїм взводним прийшли до мене в палату і сказали, що якщо я й далі проситиму про допомогу, то в мене будуть проблеми. Один натякнув, що я дуже симпатична дівчина і тому мені потрібно самій зрозуміти, що треба зробити.

– Нічого собі поворот. І що ви зробили після цього?

– Я зрозуміла, що необхідно боротися. Зателефонувала на гарячу лінію Національної гвардії України. Попросила, щоб мене забрали звідси до відомчої лікарні МВС – мені відповіли, що розберуться в ситуації. Проте дуже швидко після цього зателефонували мої керівники з частини з обуренням, чому я скаржуся.

Потім у палату прийшли заввідділення і лікарка: вони попередили, що якщо скаржитимуся на командирів, то мене відправлять… до психіатричної лікарні.

– “Прекрасно”.

– У грудні мене виписали, жодного разу навіть не оглянувши. Виходить, просто протримали. Я знову повернулася на службу, а начальство почало морально тиснути. Висміювали. Зачиняли у кабінеті. Це справді було важко.

– Скільки після виходу з лікарні ви прослужили?

– Приблизно пів року. За цей час я шукала вихід – зверталася до знайомих, писала у Facebook. Телефонувала на урядову гарячу лінію, у МОЗ – але було глухо.

І тоді різні люди об’єдналися, щоб допомогти – підключили депутатів, активістів… Тільки завдяки цьому мені вдалося поїхати на лікування до Києва.

Мої начальники підписали рапорт про відпустку за 2018 рік – до цього я в неї не ходила. Я написала, що їду додому до іншого міста.

Щоб отримати цей дозвіл, підключилося дуже багато людей на високому рівні: командирам сказали, щоб мене відпустили.

Вночі я виїхала до Києва, а в столиці мене забрали вже швидкою допомогою й відвезли відразу до лікарні – відкрилася сильна кровотеча. Якби це сталося в Дніпрі – не знаю, що б зі мною сталося. Мабуть, не вижила б.

Вже у київській клініці дуже гарні фахівці мені допомогли та поставили на ноги.

– А коли вам підтвердили, що перенесли мікроінсульт?

– Це підтвердилося вже під час військово-лікарської комісії (ВЛК), яку я пройшла для звільнення за станом здоров’я.

– Як вам вдалося домогтися ВЛК з огляду на те, що відбувалося?

– Мене хотіли неправомірно звільнити – за статтею. Ще до того, як я поїхала на лікування до Києва, до мене приходили у гуртожиток, без мого дозволу намагалися винести речі… Давали документи на підпис про звільнення за статтею – я відмовилася підписувати. Сказала, що це неправомірно.

Після цього наказали командиру взводу, щоб він зібрав усіх, включаючи мене. Взводний звернувся до моїх товаришів по службі: мовляв, дивіться – це Липовенко, вона не має тут авторитету. Було дуже багато таких слів…

Командир став питати кожного окремо: “Тобі подобається Липовенко? Вона має авторитет чи ні?” Усі просто боялися хоч щось відповісти.

– Тобто ніхто не зробив жодної спроби заступитися?

– Ні-ні, що ви. Ніхто. Вони боялися, що з ними станеться те саме, що й зі мною. Я ж трималася, щоб спокійно це все перенести, а потім мене відпустили.

– Як ви звільнилися?

– Після проходження ВЛК. Я домоглася того, щоб мене правомірно звільнили. Було важко отримати висновок комісії, який не віддавали мені на руки. Для цього мені довелося підписати папір, де я відмовляюся надалі від будь-яких скарг на командирів. Я підписала, щоб просто відчепилися від мене.

– Олено, а як товариші по службі з вами попрощалися?

– Вони боялися спілкуватися зі мною, розмовляти. А спецпризначенці всі потиснули мені руку, сказали: “Дякую тобі. Ти єдина, яка дійшла до кінця і правильно все зробила. Все, як треба. У нас чоловіки не домагалися того, що змогла зробити ти”.

– Ці слова дорогого варті. Але все, що відбувалося раніше, мене вразило. Скільки сил треба було, щоби це витримати.

– Я сама не розумію, як це пережила.

– Олено, що стосується розстрілу Артемієм Рябчуком своїх товаришів по службі. Не хочу проводити аналогії з вашою історією, та й не маю права – зараз це рівняння з багатьма невідомими. Незалежно від мотивів, в результаті стався холоднокровний злочин: вбиті і військовослужбовці, і цивільна – контролер відомчої воєнізованої охорони, а кілька людей поранені. Вразило, як він спокійно та професійно діяв – як для строковика, який відслужив лише три місяці.

– Я теж дивилася це відео. Можна припустити, що міг займатися якимись єдиноборствами чи мав стрілецьку підготовку… Усі борці можуть контролювати свій мозок під час стресової ситуації, але те, що саме відчувають у цей момент, – ніхто не знає. По людині, яка серйозно займається собою, своїм внутрішнім світом, – не завжди можна сказати, що вона відчуває якийсь біль.

Я не пам’ятаю в цій частині випадків, коли стріляли у когось – тільки в себе. Не кожен може взяти в руки зброю, і не кожен хороший стрілець може вбити людину.

Я не хочу зараз говорити про те, хто винен, а хто ні. Знаю точно одне – є випадки, коли військовослужбовці НГУ стикаються з проблемами, які порушують їхні права та свободи, стикаються із нестатутними відносинами. І люди залишаються віч-на-віч із цим усім.

І я, незважаючи на підтримку друзів, знайомих із Facebook, не домоглася того, чого могла б добитися – бо у нас не працює захист військовослужбовців НГУ. Коли виникає якась проблема юридичного характеру чи відбувається якесь правопорушення, звичайний нацгвардієць не знає, куди звернутися.

– За ідеєю, на гарячу лінію НГУ.

– Мені там не допомогли, але, може, комусь – так. Розумієте, там не можуть розібратися у тому, що відбувається у закритих частинах. Наприклад, подумають: скаржиться тому, що хоче додому, не хоче служити і таке інше. Але ж це не так.

– Безвихідь?

– У жодному разі. Знаєте, я зараз працюю над створенням команди, суспільства, яке допомагатиме саме військовослужбовцям, які потрапили у скрутну ситуацію. Дуже важливо попередити тяжкі наслідки.

Зараз я навчаюсь у Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого.

– Як круто змінилося ваше життя – із медицини в юристи. А коли ви вступили?

– Минулого року – одразу на другий курс. І якщо за результатами ЗНО у мене були середні бали, то за внутрішніми університетськими іспитами я здобула найвищі.

Ще хочу додати, щоб розставити крапки над “і”. Коли я звільнилася, то не оформляла інвалідність, хоча могла отримати 250-500 тисяч від держави. Я не цього хотіла, а повернутись до повноцінного життя.

Я дуже багато працювала над собою і змогла відновити свої сили та здоров’я. Тепер моя мета – допомогти зробити це іншим, захищати права та інтереси наших військовослужбовців.

The post Ексвійськова про службу у Дніпрі, де строковик влаштував розстріл: спецпризначенці потиснули мені руку – тільки я дійшла до кінця first appeared on UA-IN.

Запис Ексвійськова про службу у Дніпрі, де строковик влаштував розстріл: спецпризначенці потиснули мені руку – тільки я дійшла до кінця спершу з'явиться на UA-IN.

Разом із ними проживало також троє дітей жінки від першого шлюбу. В день трагедії двоє дітей прибігли до сусідів та ридаючи розповіли, що їхній вітчим вбиває матір. Сусід кинувся на порятунок. Він побачив, як неадекват гамселить жінку. Згодом йому розповіли, що перед тим він зґвалтував її 12-річну доньку.

The post У ведучої виступили сльози: 27 річний вітчим регулярно rвaлтyвaв 12 річну дівчинку на очах у матері а потім ще й спробував їх.. (Відео) first appeared on UA-IN.

Запис У ведучої виступили сльози: 27 річний вітчим регулярно rвaлтyвaв 12 річну дівчинку на очах у матері а потім ще й спробував їх.. (Відео) спершу з'явиться на UA-IN.

І всі такі: «Привіт, Маргарито», «Ууу, як ми тебе розуміємо», «Що, теж не можеш тримати все це в собі?». Не можу. За 7 років роботи з дітьми — а я викладала у звичайній і приватній школах, вела заняття з робототехніки, займалася репетиторством — у мене накопичилося дуже багато інформації. У педагогів зі стажем вже “око набите” на виховні промахи батьків, а стосунки в сім’ях учнів вони зчитують краще за будь-яких ворожок. Вчителі багато могли б розповісти про вас і ваших дітей, однак обирають за краще змовчати. Ми поділимося сповіддю вчительки, яка бачить значно більше, аніж здається батькам. Коли я пішла вчити дітей, то навіть не здогадувалася, що на мене чекає. 1. Все, про що ви розмовляєте вдома, дитина переказує в школі У старших класах діти вже вміють тримати інформацію при собі, але молодша і середня школа — це період розкритої душі та язика без кісток. Діти навперебій розповідають, що їли й де були, скільки заробив тато в минулому місяці та що мама думає про сусідку зверху. Матюкатися та пліткувати багато дітвори теж навчаються вдома. У приказці «Не виховуйте дітей — вони все одно будуть схожими на вас». Виховуйте себе», насправді закладено дуже глибокий сенс. Якось учениця сказала мені: «Ви не давали нам списувати, тому що у вас чоловіка немає!». Звідки такі думки у шестирічної дитини? Відповідь знайшлася швидко. На зборах її мама довірливо прошепотіла мені на вухо, вказуючи на іншу матір: «Вона така конфліктна! Ну знаєте, як буває, коли чоловіка давно немає». Лайфхак: якщо ваша дитина любить коментувати щось отакими словами, не треба її лаяти або забороняти так говорити — вийде заборонений плід, який солодкий. Попросіть пояснити сказане («Що ти маєш на увазі?») чи вибудувати логічний ланцюжок («І як це пов’язано?»). Спочатку чадо буде губитися, але незабаром навчиться думати, що говорить. До речі, з дорослими це теж працює. 2. Говорити з дітьми про гроші потрібно дуже обережно Школярі часто змагаються, у кого багатші батьки, дорожчий телефон або більше блискіток на пеналі. З точки зору вікової психології це нормально, але часом батьки щедро підливають олії у вогонь. Замість того, щоб поступово пояснювати цінність праці, вони вчать малюків хизуватися матеріальними благами. Або, навпаки, безпідставно докоряють грошима, прищеплюючи дитині комплекс неповноцінності. Якось на уроці я помітила, що учень записує тільки частину тексту, стискає букви та виходить за поля. Виявилося, мама сказала йому, що зошити дорогі й на школу йде дуже багато грошей. Як думаєте, п’ятикласникові дійсно потрібно це знати?

3. Шкільна форма — це круто

У старших класах багато дітей демонструють через одяг внутрішній протест, і це потрібно просто пережити. Але коли школярі молодшого віку одягаються, немов на показ мод, це не їх вибір, а самовираження батьків. Нарцисичні дорослі змагаються в тому, чия дитина модніша, красивіша, краща. Дітлахи швидко підхоплюють тему, і ось в 6-му класі учні вже ділять одне одного на крутих і невдах. Коли у нас в школі ввели обов’язкову форму, багато батьків обурювалося. До кінця навчального року всі різко змінили думку, тому що простий синій комплект одягу виявився розв’язанням багатьох проблем. Діти перестали витрачати навчальний час на розглядання одне одного, і у них більше не було приводу пригноблювати тих, хто одягнений скромніше. 4. Не буліть дітей навіть з благими намірами До певного віку учнів можна мотивувати через конкуренцію. І то вчителю важливо організувати ситуацію так, щоб хлопці не мірялися своїми результатами, а усвідомили важливість роботи кожного. Коли ж батьки намагаються підштовхнути дітей, порівнюючи їх з більш успішними однокласниками, виходить жах. Дитина утверджується в думці, що вона гірша за інших, замикається в собі або вмикає агресію. Після занять мама постійно казала Андрію: «Подивися, який у Миколи робот красивий і швидкий, а у тебе ледве повзає. Старайся краще, синку!». Якось Андрій не витримав і відповів мамі: «Мені тільки 9 років, а тобі вже 42, але ти взагалі робота скласти не можеш!». Мама образилася і кілька тижнів не приходила на заняття, а коли з’явилася, на неї чекав сюрприз. Андрій та Микола працювали в парі, і на всі провокаційні запитання я відповідала: «Хлопчики все зробили разом, обидва такі молодці!». 5. Намагаючись не втратити авторитет, ви заплутуєте дитину Здається, деякі батьки бояться, що через школу дитина кине сім’ю або піде жити до класного керівника. Як інакше пояснити, чому матусі й татусі намагаються виглядати розумнішими, правильнішими, крутішими за вчителів? Багато з них забуває, що школа — це перш за все інститут соціалізації. Такий важливий, як сім’я, і в ньому діють ті ж правила.

Уявіть: ви привчили доньку снідати кашею о 9 ранку, але потім прийшла сусідка і сказала, що це дурниця, їсти потрібно ввечері й тільки цукерки. Тепер спроєктуйте це на навчальний процес. На уроці географії одна учениця не змогла показати на мапі Південну Корею. Не тому, що не знала — просто тато навчив її, що є одна країна Корея, розділена на північну і південну області. Яка столиця в області, ви що? Саме так пояснював мені свою науку тато, який прийшов до школи «подивитися на географічку, яка дітям голови морочить». Звичайні карти його не переконали, але Ґуґл, на щастя, розклав всі Кореї по місцях. 6. Учитель нічого вам не винен Крім виконання своїх безпосередніх обов’язків, звичайно. Ніхто не буде вимагати в офіціанта почистити пальто або писати скарги на продавця, бо у нього червоне волосся. Але чомусь для багатьох батьків зовсім нормально висловлювати необґрунтовані претензії до вчителів і звинувачувати їх у всьому на світі. Чого я тільки не наслухалася за роки роботи: «Чому ви не перевірили, чи одягнув мій син шапку? Через вас у нас знову ангіна!», «Вам що, важко залишитися на годинку після уроків і допомогти дитині з проєктом?», «Ви могли самі нам зателефонувати та сказати домашнє завдання!» І перше місце: «Я бачила вас у неділю в центрі. Педагог не повинен так одягатися і ходити по громадських закладах!». Ця мама навіть поскаржилася директору, але співробітників не звільняють за те, що вони прогулюються на вихідних або їм подобається Че Гевара. 7. Скасувати домашні завдання — погана ідея З ними діти краще засвоюють матеріал, вчаться його застосовувати та вибудовують в голові логічні ланцюжки. У молодшій школі батьки повинні допомагати з домашніми, але багатьом зручніше розв’язати всі завдання самостійно, ніж посидіти з сином або донькою за підручниками. Через це діти втрачають мотивацію та інтерес до навчання. Ще одна помилка батьків — захищати дитину від будь-яких навантажень. Малюки звикають, що за найменших труднощів або простому небажанню вчитися можна поскаржитися мамі й вона піде лаяти погану вчительку, через яку приходиться книжку читати, а не сидіти в планшеті. Коли один мій учень дійсно не міг виконати завдання, я не ставила йому двійок, а розпитала колег про його успішність, поспілкувалася з батьками та шкільним психологом. У хлопчика виявилася невелика особливість, і я просто розробляла для нього індивідуальні завдання. Коли є об’єктивна проблема, в школі завжди підуть вам назустріч. Якщо ж ви прищепили дитині вивчену безпорадність — вибачте, але ні. Не всі знають, але є така річ, як нормативи по домашніх завданнях. Наприклад, в нашій країні на її виконання старшокласникам відводиться максимум 1,5 години в день, а давати завдання на вихідні взагалі заборонено. Крім того, в кожній школі повинен бути акт, в якому зазначено приблизну кількість завдань з усіх предметів. Впевнені, що дітей перевантажують? Ідіть до директора і піднімайте документи. 8. Ваша дитина може бути звичайною, і це нормально Деякі діти дуже ерудовані й розвинені не за роками. Але це завжди помітно збоку: педагогам, далеким родичам, чужим людям. Якщо ви вважаєте сина або дочку вундеркіндом, але в щоденнику чомусь одні трійки, подумайте, чи не видаєте ви бажане за дійсне. Тому що в такому випадку ви намагаєтеся реалізувати через сина або дочку власні амбіції. Найбільший біль вчителя — батьки, які вимагають відправити їх дитину на олімпіаду з фізики, перевести у першу групу або підняти бал, тому що «наш Василько дуже тямущий». При цьому хлопцеві не даються точні науки, він любить малювати, але батьки нічого не помічають — їм потрібен тільки титул найрозумнішого. У школі над Василем потішаються однокласники, а сам він має всі шанси вирости інфантильною і невпевненою у собі людиною, за яку все вирішує мама.

9. Залиште дитині її дитинство Одні батьки вважають, що досить дати дитині житло, їжу та освіту, а вона вже сама якось виросте. Інші впихають в малюків все підряд: уроки музики, карате, іноземні мови, заняття з репетиторами з 3-4 предметів. Батьки різні, але в обох випадках діти відчувають стрес — від почуття, що їх не люблять, або від тотальної втоми. Дитинство — це час, коли можна і потрібно набивати синці, гуляти, дружити та веселитися, знаючи, що батьки прикривають тили. Тож давайте не будемо затьмарювати цю чудову пору і залишімо молодшому поколінню те, чого не вистачає багатьом дорослим, — щиру радість і безтурботну віру в краще.

The post Я пропрацювала в школі 7 років і розповім, як за помилки батьків розплачуються і діти, і вчителі first appeared on UA-IN.

Запис Я пропрацювала в школі 7 років і розповім, як за помилки батьків розплачуються і діти, і вчителі спершу з'явиться на UA-IN.

Головний сержант роти – відповідальна посада, але у 48-річного прапорщика Владислава в підрозділі завжди зразковий порядок. Його історію розповіли в пресцентрі штабу операції Об’єднаних сил у Facebook.

До служби в механізованій бригаді ЗСУ, яка виконує завдання в районі проведення ООС, він шість років присвятив службі в підрозділах Державної прикордонної служби України.

“Охороняв рубежі держави на різних напрямках, але вже було важкувато обходити щодня по 40 кілометрів. Та вдома я не сидів ні дня, одразу перевівся у піхоту, де мій досвід став у нагоді”, – розповів Владислав.
Вдома у прапорщика залишилася велика сім’я: дружина і три доньки. Батько розмовляє з ними майже щодня, у вільний від виконання завдань на передовій час.

“Напевно найважче для мене сьогодні, це відповідати молодшій дитині про те, коли тато зможе приїхати додому. Адже за останні три роки вдома я був сукупно може місяців із п’ять. Але мала у мене кмітлива, розуміє, що татко повернеться додому тільки після нашої перемоги. Тож, коли кладе слухавку, вона завжди додає “Слава Україні!”, і я розумію для чого я тут”, – поділився прапорщик Владислав.

The post Досвідчений прикордонник пішов на фронт, залишивши вдома трьох дітей: “Татко повернеться тільки після перемоги” first appeared on UA-IN.

Запис Досвідчений прикордонник пішов на фронт, залишивши вдома трьох дітей: “Татко повернеться тільки після перемоги” спершу з'явиться на UA-IN.

63-річна мама виконавця Дана Балана Людмила показала яскраві кадри зі свого відпочинку в квітні цього року.

Поки Дан Балан поїхав з Молдови, щоб підкорити українську сцену своїм талантом, його 63-річна мати Людмила залишилася на батьківщині, де виступає в якості народної артистки. Крім цього, співачка любить радувати своїх шанувальників кадрами з особистого життя в Instagram, а також постійно хвалиться розкішною фігурою.

Цього разу Людмила Балан показала фанатам відеоролик з її квітневого відпочинку. Виконавиця вирушила на курорт, де встигла спробувати для себе багато чого нового.

“Після covid важко бути активним, але коли ти думаєш, що життя може обірватися раптово, тобі хочеться спробувати щось цікаве…”,- пише співачка.

Вона зазначила, що спробувала кітсерфінг, Віндсерфінг, осідлала коня і занурилася під воду. Людмила написала, що всі ці заняття допомогли поліпшити її емоційний і фізичний стан

“Неважливо, скільки вам років і де ви живете. Вчитися новому ніколи не пізно”, – уклала Балан.
У відео можна помітити, що співачка прогулювалася по пляжу виключно в коротких нарядах, які показували її струнку фігуру.

The post 63-річна мама Дана Балана розповіла про важке захворювання: “Життя може обірватися раптово” first appeared on UA-IN.

Запис 63-річна мама Дана Балана розповіла про важке захворювання: “Життя може обірватися раптово” спершу з'явиться на UA-IN.

Внаслідок цього загинули дві українські дівчинки, які сиділи на задніх сидіннях його Lexus. За життя однієї з них боролися майже півтора місяця, та врятувати так і не змогли.

Але водій-іноземець, який теж постраждав в аварії, після трагедії швидко повернувся на свою батьківщину і перестав виходити на зв’язок, ховаючись у такий спосіб від правосуддя. Українська сторона вже звернулася до Франції з приводу цієї справи і вимагає його екстрадиції для проведення слідчих дій.

Від удару автомобіль розірвало на частини
День 27 липня 2020 року поділив життя Наталії Тройнюкової на до і після. Вона з болем згадує ті миті, коли Lexus RX350, за кермом якого сидів знайомий сім’ї, француз Рашид Анані, виїхав на зустрічну смугу і зіткнувся з фурою.

У тій страшній аварії загинули дві її дочки – 16-річна Мая і 13-річна Юлія. Сама Наталя дивом залишилася живою.

“Ми їхали з Києва до Карпат, по дорозі мали зупинитися у Львові. Дочки сиділи на задньому сидінні, молодша Юля – за мною, а старша Мая – за кріслом водія. Я пам’ятаю, що вже минули Броди, коли потрапили в тягучку. Чомусь Рашид вирішив об’їхати її і виїхав на зустрічну смугу, перетнув суцільну лінію, де обгін заборонений. А назустріч їхали машини. Він намагався уникнути удару, але було нікуди: на нашій смузі було багато машин. У підсумку він зіткнувся з “Нивою”, від удару нас буквально викинуло на зустрічну, а там рухалася фура”, – згадує Наталя.

Удар був такої сили, що задня частина автомобіля, де сиділи діти, відлетіла метрів на 25 із дороги в кущі. Коли жінка прийшла до тями, то побачила, що дівчатка лежать на дорозі – Юля трохи ближче, Мая далі.

Мама втратила двох дочок
У лікарню міста Броди спеціально приїхав хірург зі Львова. Обидві дочки були настільки важкими, що Наталі й батькові довелося вибирати, кого спочатку класти на стіл.

Першою оперували Маю, але незабаром лікар вийшов з операційної і повідомив, що дівчинка померла. Після аварії вона прожила лише кілька годин.

Потім взялися за Юлю. “У неї був бійцівський характер, завдяки цьому вона прожила ще півтора місяця. Щодня я відчувала страх утратити другу дочку”, – насилу говорить Наталя.

Лікарі Київського інституту нейрохірургії, які прилетіли до Бродів, оглянули Юлю і сказали, що їхні колеги все зробили правильно. Незважаючи на те, що дівчинка була практично нетранспортабельна, батьки вирішили ризикнути, взяти відповідальність на себе і перевезти її до Києва. Хірурги буквально як кришталеву вазу перевезли дитини на військовий аеродром і вертольотом доправили в столицю.

“Лікарі не давали жодних прогнозів. Хоча мені іноді здавалося, що дочка поворушила то ручкою, то плечиком. Юля боролася 42 дні, але потім її не стало”, – каже Наталя.

Француза відвезли, і зв’язок із ним обірвався
Водія Рашида після аварії швидко доправили до Львова на реанімаційному автомобілі, але він був при тямі.

“Лікарі попросили його зробити деякі рухи – стиснути руку, поворушити пальцями, і він це зробив. Я не розмовляла з ним, оскільки він був інтубований, та й я займалася своїми дітьми. А потім його забрали до Львова. Незабаром відвезли до Франції. І зв’язок із ним обірвався”, – каже Наталя.

Відтоді пройшло дев’ять місяців, але Рашид так і не виходив на зв’язок, не цікавився долею дівчаток.

“Він працював у представництві Європейського Союзу. Коли трапилася аварія, я повідомила його колегам і рідним про це. Вони питали, як діти, висловлювали співчуття. Але потім зв’язку не було. Його мобільний телефон вимкнений, у соцмережах він не був присутнім”, – розповіла жінка.

Україна домагається повернення Рашида
Генеральна прокуратура України звернулася до французької сторони з проханням провести слідчі дії, допитати Рашида Анані як підозрюваного і вручити повістку про виклик до України для проведення розслідування.

“Наскільки я знаю, справа вже оформлена, перекладена на французьку мову, підготовлена до передачі до Франції. Я дуже сподіваюся і чекаю відгуку від французької влади. Я розумію, що є бюрократичні труднощі, але ситуація очевидна. Я не зможу повернути своїх дочок. Але ця практика, коли громадянина Франції притягають до відповідальності, повинна допомогти в подальшому тому, що ми не будемо почуватися безпорадними. Ми не будемо відчувати себе безсилими в ситуації, коли громадянин іншої країни щось робить, а ми не можемо його покарати. Тепер у мене з’явилася надія”, – вважає Наталія.

Ми також сподіваємося, що сім’ї Наталії вдасться відновити справедливість. І людина, навіть якщо то іноземець, має нести відповідальність за свої дії. Особливо, коли через них гинуть ні в чому невинні діти.

The post Українка, яка втратила двох дочок у ДТП, просить покарати водія-француза, який утік: подробиці first appeared on UA-IN.

Запис Українка, яка втратила двох дочок у ДТП, просить покарати водія-француза, який утік: подробиці спершу з'явиться на UA-IN.

До одного з притулків у Чернівцях потрапила жінка, яка з чотирьма дітьми наважилась втекти від домашнього насилля.

Її жорстоко били, виривали волосся, знущалися над її донькою, тримали у психологічному катуванні. Жінка зіткнулась з насильством не лише у дорослому віці, вона терпіла його ще з дитинства, коли її п’яна мати пропонувала її 6-річну своїм товаришам по чарці для сексуальних втіх.

Моторошну історію Ольги, яка намагається втекти від насильства, розповіла волонтер і засновниця кризового центру “Місто Добра” Марта Левченко на сторінці у соцмережі, передає ТСН.

“Оля не знала свого тата, жила з мамою в маленькому селі, жили дуже бідно, одна маленька кімнатка. Мама була алкозалежною, пила багато з ранку до ночі. Всі її “друзяки” збиралися у їх маленькій кімнатці. З їжі вдома була тільки закуска, а коли і та закінчувалася, Оля йшла з мамою красти. Мама знала куди йти і в кого красти – комори, стодоли, погреби, там яйця, овочі, крупи. Крали багато і постійно, крали, щоб вижити і не померти з голоду”, – розповідає волонтер Марта Левченко.

Голод, крадіжки і пиятика матері – не єдине, що тоді маленькій дівчинці доводилось терпіти. “Найстрашніше було, коли “друзяки” від алкоголю переходили до оргій. Спочатку все відбувалося на очах у маленької Олі, а потім мама пропонувала друзям приєднати і доньку. Були чоловіки, які не погоджувалися, а були ті, які не відмовлялись… Потім приєдналися 2 рідних дядьки, які також приходили випивати до сестри, один з них повернувся з тюрми. Олі тоді було 6 років, вона тільки пішла у перший клас… Вона двічі хотіла покінчити життя самогубством, один раз напилася таблеток, другий – намагалась повіситися”, – розповідає Левченко.

Ольга нікуди не зверталась по допомогу, адже у селі її сім’ю не любили. “Якось вона намотала на свою шию тряпок, дихати вже не було чим..і вона відчула як помирає, тоді злякалась і просила у Бога зберегти їй життя. У їх селі як раз відкрили протестантську церкву, і після того випадку вона пішла туди”, – написала волонтер. У церкві Оля знайшла своїй матері чоловіка, який через віру врятував жінку від алкозалежності. Після цього вони переїхали в інше село і почали нове життя.

Але в дорослому житті Ольга також зіткнулась з насильством. “Зламана з дитинства Оля, дитина, яка 7 років поспіль терпіла насилля і збочення, сама народила донечку в 16 років, від старшого чоловіка, якого знайшла по оголошенню в телевізорі і бачила двічі. Він навіть не знає, що є татом прекрасної дівчинки, яку Оля, попри всі поради знищити дитину, таки народила”, – розповідає волонтерка.

“Вона помилилася і потрапила до рук тирана, її жорстоко били, виривали волосся, знущалися з її доньки, тримали у психологічному катуванні, ані виклики поліції, ані 2 суди не зупиняли жорстокого катівника. Оля, уже на руках з чотирьма дітьми, наважилася покласти цьому край, і втекти, щоб розпочати нове життя, заради своїх дітей”, – написала волонтер, і закликала не бути байдужими до дітей з уразливих сімей.

The post П’яні оргії і тиранія: історія жінки, яку з дитинства переслідує насильство first appeared on UA-IN.

Запис П’яні оргії і тиранія: історія жінки, яку з дитинства переслідує насильство спершу з'явиться на UA-IN.