Спочатку ти сумуєш, тобі не вистачає людини, а потім починаєш відвикати. В один момент я зрозуміла, що треба їхати, бо так сім’ю точно не вбережеш. Ми хотіли бути разом, робили для цього все можливе і таки зуміли зберегти сім’ю і навіть поповнити її.

– Коли саме ви виїхали та як довго до цього готувалися?

– У грудні 2006-го. Морально готувалася майже рік. Тут у мене батьки, сестра, друзі. Тут все життя, а там, в Італії – чоловік, якого кохаю і за яким сумую.

Найважче було зібратися з духом, усвідомити те, що все треба почати спочатку – робота, знайомства і, навіть, звички. Але довго тягнути з тим не треба, бо сумніви та переживання ростуть з кожним днем і чим далі, тим важче. Якщо вирішив – роби.

– Як проходила ваша адаптація до нового місця, життя, людей?

– Важко точно сказати. З одного боку, я їхала майже на все готове, бо за шість років чоловік знайшов житло, вивчив мову, облаштувався на новому місці, влаштувався на постійну роботу. Я не була тим заляканим емігрантом, який боїться кожного звуку і навіть не знає що й до чого.

Проте дуже незвичними були спосіб життя, звичаї, цінності. Тут люди зовсім інші, ніж в Україні. Вони цінують сьогодні, живуть в своє задоволення, мають різні хобі. Вони насолоджуються життям і роблять все для цього.

– Що вас найбільше здивувало?

– Люди й те, як вони відносяться до життя. В нас всі наживають маєтки, думають, що марка автомобіля чи телефону грає роль і показує твою «крутість».

Тут все по-іншому. Звісно ж, тут дбають про фінансову та матеріальну складову, але найголовніше зовсім не це. Головним досягненням для італійців є діти, самовдосконалення. Вони не думають про те, що у сусіда більше квадратних метрів, чи краща автівка. Тут взагалі немає такого культу.

Коли розказувала про це своїм рідним, то вони здивувалися, як так, заробляти по кілька тисяч євро на місяць і не вибудувати хоромів із двометровим парканом.

Так само дивуються й італійці, коли кажеш, що українці їдуть на заробітки, аби потім збудувати двоповерховий дім і майже такий самий паркан. Так, житло треба мати, але таке, яке раціонально підходить для вас і вашої сім’ї.

Ще однією дивиною для нас та них є культ роботи. В Італії люди не женуться за керівними посадами, не йдуть по головах, аби стати начальником.

Навпаки, найбільше цінуються робітничі професії. Як у нас кажуть «простий слюсар» (але дипломований спеціаліст) тут заробляє багато і може собі дозволити купити машину, квартиру чи навіть невеликий будиночок у передмісті, вивчити дітей, поїхати на відпочинок.

Робітники задоволені своєю роботою і не хочуть її змінювати. А у нас що? Кожен другий преться до влади, аби увірвати найбільший шматок і заробити.

Так само відносяться до одягу та їжі. Навіть багаті люди можуть їсти піцу чи просту пасту, а не заморочуватися із фуа-грою чи ще чимось незвичним.

До одягу взагалі відносяться просто. Ніхто не ділить його на «святковий» та «буденний», як у нас, в Україні. Звісно, вечірнє плаття на роботу тут не вдягають, проте й не тримають його для світських вечірок чи офіційних зустрічей. Немає гонитви за брендами чи оригінальністю – що зручно, те й купують.

– Яке тут ставлення до заробітчан?

– Дуже добре. Взагалі тут до людей відносяться добре, незалежно від їх статусу, віку тощо. Тут можна зайти в бар у робочій формі і тебе не виженуть. А власник сам наллє коктейль, чи прибере після тебе. Людей цінують просто за те, що вони є, що з ними можна поговорити і дізнатися щось нове, обмінятися досвідом. А те, чим вони займаються чи де працюють – другорядне.

– До чого було звикнути найважче?

– До мови та цін. Італійську я почала вчити ще вдома, бо знала, що без неї важко, та й варіантів з роботою буде значно менше. Проте розмовна мова відрізняється від літературної. Діалекти, вимова, навіть слова можуть різнитися. Навіть зараз я можу не розуміти деяких слів, хоч мову знаю досить добре.

Стосовно цін, то дивно, адже при зарплаті у півтори тисячі євро (а то й більше) за кілограм хліба ти платиш лише чотири євро. Найдорожче тут оренда житла і комунальні послуги, все інше (особливо фрукти) значно дешевше, ніж на Батьківщині, хоч і вищі заробітні плати.

– Ким ви зараз працюєте?

– Зараз працюю телефоністкою в асоціації інвалідів, фрилансером на італійському графічному сайті і маю кілька годин прибирання, як підробіток. Проте не можу присвятити свій час роботі повністю, бо маю маленьку дитину за якою сама доглядаю. Тому основний дохід на чоловікові.

– Які умови вашого проживання?

– Наразі ми орендуємо квартиру на кілька кімнат. Будинок новий у затишному спальному районі. Нам тут добре і поки ми не хочемо щось змінювати.

– А які умови інших заробітчан, ви знаєте?

– Лише про тих, з ким спілкуюся. Тут теж по-різному. Багато людей живе у тих господарів, у яких працює. Їм звільняють невеликі кімнатки з нормальними умовами. Є й таке, що одну невелику квартиру орендує по 10-12 людей. На роботі один або два дні на тиждень дають вихідний, хоча є й такі, що працюють без вихідних.

– Чи хотіли б повернутися в Україну?– Ми думали про це, але навряд. За стільки років Італія стала другим домом. Звісно ж, Батьківщину вона не замінить, проте нам тут добре. Тут друзі, робота, дитина вже звикла, скоро піде до школи. Наше життя тут.

The post Сповідь емігрантки: В Україні наживають маєтки, а в Італії – отримують задоволення від життя first appeared on UA-IN.

Запис Сповідь емігрантки: В Україні наживають маєтки, а в Італії – отримують задоволення від життя спершу з'явиться на UA-IN.

Ця історія сталася в 90-ті роки, коли панував хаос і беззаконня. Тетяна була вагітна четвертою дитиною. Чоловік її привіз у пологовий будинок, коли все вже почалося.

Вони тоді вважалися безнадійно багатодітною родиною, адже часи були важкі. Два останніх сина – близнюки, причому несподівані, так як у Тані та її чоловіка в роду такого не траплялося. Тому щодо четвертої вагітності вся рідня жартувала. А на черговому УЗД вагітна запитала у лікаря: «Може, там знову близнюки?». Катерина Василівна розсміялася і відповіла:

– Тетянка, у вас скоро збереться повноцінна футбольна команда, так що чекайте нового гравця.

І ось Тетяну привезли в пологовий будинок і визначили в окрему палату. А вже через кілька годин їй поклали на груди новонародженого. Потім Михайлика забрали, її перевели назад в палату, а через дві години принесли малюка на годування. У цей момент в палату до Тані увійшла Катерина Василівна.

Зав відділення якось хвилювалася і не дивилася прямо на Тетяну, вона сказала:

– Тетянко, у нас тут сталася одна неприємність. 17-річна дівчина народила доньку і написала на неї відмову. Її намагалися відмовити від цього, включаючи психолога, але безрезультатно.

– А дівчинка просто красуня, справжній білявий ангел. Я знаю, що ви давно хотіли дівчинку. Так може візьмете собі крихітку? Так не хочеться віддавати її притулок, там немає життя для нормальної дитини.

Тетяна швидко все вирішила для себе, хоча і була ошелешена такою пропозицією. Але всередині все кричало «за». Вона ніби відчувала, що це доля.Катерина Василівна пообіцяла розібратися з документами і зробити так, немов Таня народила двійню. Адже в 90-ті неможливо було офіційно удочерити. А УЗД могло не показати двійню, іноді одна дитина ховається за іншою. Ось так у Тетяни з’явилася довгоочікувана дочка. Назвали її Марія.

Родичі, звичайно, здивувалися другий двійні поспіль, але зайвих питань не виникло. Знав тільки чоловік про це незаконне удочеріння. Він теж дуже давно мріяв про дочку.

Але найцікавіше – Маша дуже схожа на чоловіка Тетяни. Вилитий він! Блондинка з блакитними очима.

Діти вже виросли, але їх батьки досі нікому не розповіли про те, що Маша їм не рідна. А діти навіть не підозрюють, що Марія їм не сестра.

Таня теж про це забуває, адже для неї вона сама рідна і улюблена дочка!

The post Збрехала, що двійня – вагітна українка удочерила дівчинку в лихі 90-ті і приголомшила правдою через тридцять років first appeared on UA-IN.

Запис Збрехала, що двійня – вагітна українка удочерила дівчинку в лихі 90-ті і приголомшила правдою через тридцять років спершу з'явиться на UA-IN.