П’ятдесят років тому такі ж липневі дні були для мене, як і для тисяч ровесників, дуже спекотними. Ми складали вступні іспити до інститутів. На історичний факультет педінститу, куди я подався, конкурс складав до 7 чоловік на одне місце… Якщо порівняти сьогоднішні конкурси (ха-ха-ха) на педагогічні спеціальності з тодішніми, то стає не просто сумно, а страшенно сумно…
Тож тепер п’ята думка про надбання і втрати української освіти освіти за останні тридцять років.
Вона така: престижність учительської праці упродовж цих років суттєво впала. А фактично – її ВЖЕ немає. Зникла, випарувалася, розчинилася, самоліквідувалася…
Цьому є величезна кількість причин: об’єктивних і суб’єктивних.
Винуваті – і держава, і вчитель, і соціум.
Держава – у тому, що гідно не оцінює та не оплачує вчительську працю, руками чиновництва робить вчителя безголосим і безправним.
Учитель – у тому, що воліє бути безголосим і безправним та гнеться перед кожним чиновником, що не кожен професійно росте так, як того вимагає час; соціум – у тому, що зробив учителя надавачем освітніх послуг, забувши, що у вихованні та освіті дітей не можна діяти так, як у байці про лебедя, рака і щуку…
Чи можна підняти престиж учительської праці, скажімо, законом чи Указом Президента? Упевнений, що не можна. Як і не можна того зробити черговим підняттям заробітної плати, новими меблями чи супер модними засобами навчання, безоплатними комунальними послугами чи проїздом у транспорті…
Високий престиж учителя – це високий рівень моральності самого суспільства, це – державницький підхід до вирішення проблеми статусу вчителя в суспільстві, це – сучасний рівень професіоналізму кожного вчителя.
Уже пройшов той час, коли престиж вчителя, в основному, базувався на тому, що він у соціумі був найосвіченішим, його боялися, і вважалося, що вчитель «всегда прав». Це зникло, а іншого, того, що формує престиж, за тридцять років не надбали.
Тому і не дивуюся, що бажаючі поступати на педагогічні спеціальності в університети приносять результати ЗНО з показниками трішки більше 100 балів…
Й приходять туди не ті, кого І.А. Зязюн називав : «із педагогічною зіркою в очах», а ті, кого більше нікуди не взяли. А школа такого через 4-5 років вимушена буде взяти. Бо інших вже не буде.
Інші – це вчителі радянського гарту, яких тодішня влада, за словами її вождя – Лєніна, 70 років прагнула поставити на таку «висоту, на якій вчитель в буржуазному суспільстві ніколи не стояв». Їй це не вдалося. Після неї краще із учительським «стоянням на висоті» якось геть ну не склалося. Склалося навпаки.
P.S. У ФБгрупі селища, в якому живу, побачив оголошення, що потрібний двірник із місячною заробітною платою 9600 грн. Запитайте вчителів про їхні зарплати…
Далі думки будуть іще.