Днями дружина і молодший син чекали батька у відпустку на кілька днів, натомість він повернувся назавжди. І тепер захищатиме свою родину та рідну Україну з неба. Житель Підволочиська Ярослав Бойко з тих, хто не залишився осторонь у тяжкий час для Батьківщини і подолав тисячі кілометрів, аби захистити її від ворога. Родина та вся громада втратила люблячого сина, брата, чоловіка, батька. Вічна пам’ять Герою України!
Я буду захищати Україну!
Ярослав Бойко народився у 1976 році в селі Староміщина. Разом з дружиною Ольгою виховали двох синів Назара та Дениса. На момент повномасштабного вторгнення житель селища Підволочиськ перебував у Польщі. Там він працював будівельником. Як тільки дізнався від рідних про введення воєнного стану в Україні, то одразу повернувся додому.
– Він не зміг залишитися осторонь, приїхав і попросився у 44-ту окрему артилерійську бригаду, де і досі несе службу син Назарій. Батько і син щоденно, пліч-о-пліч боронили нашу країну від ворога. Днями дружина і молодший син чекали батька у відпустку на кілька днів і раділи нагородами, що отримали від командування ЗСУ за особливі досягнення. Це мала бути перша відпустка за довгий час перебування на фронті. Проте, сумна звістка зруйнувала всі плани на завжди, – повідомляють у Підволочиській селищній раді.
Молодший сержант Ярослав Бойко загинув на Бахмутському напрямку, що на Донеччині. Це велика втрата не лише для родини, а й цілої громади, запевнив отець Михайло Валійон, декан Підволочиського деканату Тернопільсько-зборівської архиєпархії УГКЦ.
– Ярослав був дуже чесним і відповідальним перед сім’єю та своєю рідною Батьківщиною. Він не так як інші шукали причин, щоб не повернутися в Україну чи як бачимо зараз, докладають максимум зусиль щоб виїхати за кордон. Ні, Ярослав був іншим. Його боліла доля країна, він доєднався до свого сина-офіцера, щоб захистити, вберегти свою дитину, відстояти незалежність України, – розповів отець Михайло Валійон.
Син Назарій пліч-о-пліч з батьком захищав, а тепер вже самотужки продовжує захищати нашу Україну. Він запевнив, батько приїхав додому, аби вберегти його, а так вийшло, що син не вберіг батька.
Він справжній батько та українець
Веселий, добрий, усміхнений, щирий…Саме таким Ярослава Бойка згадують його знайомі та однокласники. Герой України закінчив Староміщинську загальноосвітню школу, потім училище, а далі одруження з пані Олею та народження двох синів. Однокласниця Надія не стримала сліз, коли дізналася про страшну звістку – смерть земляка.
– Цей день став справді жахливим, бо вперше прийшла у село така чорна звістка з фронту… Сам Ярослав мав золоті руки і часто працював за кордоном. Здавалося б, все добре, життя чудове, але війна внесла корективи в життя кожної родини. Не оминула і сім’ю нашого Героя. Коли старшого сина мобілізували, то Славік вчинив як справжній батько і повернувся. Немає людей у нашому селі, які б сказали про Ярослава щось погане. Християнин, товариський, розумний, дуже любив кішок і собак, ніколи у школі не ображав дівчаток, брав участь в різних акціях та подіях школи. Таким його ми і пам’ятатимемо, нашого однокласника–Героя. Вічна пам’ять і слава захиснику України, – каже пані Надія.
Не стримує сліз і сусідка загиблого Героя пані Надія. Разом з родиною захисника вона прожила на одній сходовій площадці більше шести років. І хоча вона останнім часом проживає в США, натомість добре пам’ятає важливі їх важливі дати. Жінка називає В’ячеслава взірцем працьовитості, а також зразковим парафіянином.
– У дитинстві я дружила з його старшим сином Назаром, який зараз теж на передовій. Я добре пам’ятаю появу на світ меншого сина – Дениса. Ми товаришували, часто гостили один до одного. Дядько Славко для мене – взірець працьовитості. Він їздив за кордон на роботу, а коли приїжджав – ніколи не «відпочивав» на дивані. Він шукав роботу в нас в містечку, щоб не байдикувати вдома. Він ніколи не пропускав службу, до чого і привчав своїх дітей. Коли він приїжджав із заробітків – усім дітлахам в дворі перепадало щось смачненьке, чи то шоколад, чи цукерок – він ніколи не забував про нас, – розповідає жінка.
Ніколи Ярослав Бойко не забував і про свою улюблену машину. Сусідка Надія каже, ця машина не найновішої марки, не куплена цього року, проте рідна серцю.
– Він її мив, полірував, начищав. У дворі одразу відчувався запах «нової машини». Це, напевне, було його хоббі. Там він відводив душу та мав час над «подумати». Пишу цей текст і думками переношусь в безтурботне дитинство, де немає війни, де сусіди живі і посміхаються. Про подумати…подивіться на його очі. Які вони глибокі, задумливі, сумні. Скільки в них прихованого змісту. Я рідко зустрічаю людей з такими очима. А очі – це дзеркало душі. Востаннє ми бачились ще минулої весни. Ми жили в одному містечку, але завжди кудись поспішали, – додає вона.
Та більш за все загиблий Герой України любив своїх дітей та дружину. Брат Борис згадує, як Ярослав їздив на заробітки, а його малеча бігла за поїздом.
– Завжди дітям привозив гостинці, завжди передавав жінці гроші. Був дуже щирою людиною, з пів слова міг зрозуміти того, хто до нього звертався в тій чи іншій справі. Він за кордоном працював будівельником, возив людей на роботу, та ще й брав на себе обов’язки керівника на будовах, хоча інші не поспішали до таких обов’язків. Він був золотою людиною, в прямому значенні цього слова. Але почалася війна, – каже брат Борис.
Із загиблим захисником у рідному селищі попрощалися вчора. Чимало людей зібралося, аби провести Ярослава в останню путь. Дружині воїна на похороні вручили «Пам’ятний лист на знак глибокої вдячності за жертовне служіння в лавах Збройних сил України» від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Під звуки залпу та державного гімну прощалися з рідним чоловіком, батьком, другом, побратимом та земляком.
