Парамедик Ніка Арістова: “Дівчата, які зараз повертаються з війни, не знають, у які двері постукати, щоб отримати допомогу

Парамедик Ніка Арістова: “Дівчата, які зараз повертаються з війни, не знають, у які двері постукати, щоб отримати допомогу… А я вже пройшла кола пекла і знаю”

Розповідь про Мирослава Мислу, про перших загиблих у підрозділі, про “протуплювання” емоцій на війні, про різницю між добробатами та армією, про повернення додому з діагнозом ПТСР та про те, як допомога іншим може стати реабілітацією для тебе самого.
“ЇДЬ СЮДИ. МИ ТЕБЕ ЧЕКАЄМО”

Під час Революції Гідності я навчалася у медичному училищі у Львові та працювала дизайнером інтер’єру і меблів. Вирушити на Майдан хотілося, але не було змоги. Поки я брала академвідпустку, поки хворіла – почалася війна. І я почала шукати куди їхати..

Я замислювалася, чому я вирішила йти на війну. Я картала себе за те, що не була на Майдані, знаючи, що я могла б чимось там допомогти людям. Можливо, саме це почуття провини і було рушійною силою.

Була така організація “Т-Хелпери”. Вони проводили навчання військовослужбовців тактичної медицини, і з ними у грудні 2014 року я вирушила спочатку на Яворівський полігон. Там я почала вчитися того, що не вивчила у коледжі. Водночас там я побачила реалії ЗСУ і зрозуміла, що у складі Збройних Сил їхати на Донбас не хочу. Тому я почала шукати у соцмережах виходи на добровольчі батальйони.

Невдовзі я познайомилася з Мирославом Мислою, ми почали з ним переписуватися: про війноньку, про “Карпатську Січ” – підрозділ, у складі якого він воював… Також у мене з’явилася можливість потрапити до лав “Правого сектора”. Але Мирослав переконав мене! І сказав: “Їдь сюди. Ми тебе чекаємо”. Відповідно, я купила квитки і поїхала на Донбас. У “Карпатську Січ”

Вже у Пісках ми познайомилися з Мирославом Мислою у реальності та почали ділити і побут, і знання. Мисла вчив мене всьго, що стосувалося війни: як реагувати, як думати на війні, як вижити…

Певні знання з медицини у мене були. Але вже під час першої ротації я зрозуміла, що найбільшу роль відіграє практика. Головне – це те, як ти оперуєш своїми знаннями у житті, особливо у якісь критичні моменти.

“НАВКОЛО БЛИЗЬКІ ТОБІ ЛЮДИ, І В БУДЬ-ЯКИЙ МОМЕНТ ТИ МОЖЕШ ЇХ ВТРАТИТИ”

Спочатку я сприймала все цинічними очима медика. Деколи були дивні думки. Наприклад: “В мене ще не було ось такого поранення. Цікаво було б мати такий досвід, таку практику!”

Але з часом ти вже знайомишся з усіма, це вже твої побратими… Побратим – це більше, ніж друг, більше, ніж родина. У будь-який момент він може врятувати тобі життя, а ти можеш врятувати життя йому. Ви разом дивитися в одному напрямку – дивитися у вічі смерті. Отже, навколо – всі ці близькі тобі люди. І ти розумієш, що у будь-який момент можеш їх втратити. Поранення і смерті починаєш сприймати зовсім інакше. У мене так сталося після перших смертей близьких мені людей. Загинув Піонер – мій перший двохсотий, і перший двохсотий у підрозділі, це був мій же ж командир… Загинув Телефончик. І я зрозуміла, що все це серйозно. Що тут люди втрачають життя. Що я на війні.

Інакше я почала сприймати і власну безпеку. Почала ходити у броніку, і навіть інколи у касці (сміється).

Перша ротація була найскладнішою. У мене були флешбеки після війни – і вони були пов’язані саме з першою ротацією.

Але тоді, у Пісках, мене дуже підтримали хлопці. Особливо Мисла, який пояснив мені, що на війні емоції зайві. Що потрібен холодний розум. І, можливо, саме тому на фронті я завжди “притуплювала” всі свої емоції, всі свої сльози, які потім у цивільному житті мене наздогнали. Рано чи пізно все це потрібно було пережити.

“З ДОБРОВОЛЬЧОГО БАТАЛЬЙОНУ, ЯКЩО ТИ НЕ ГІДНИЙ ВОЮВАТИ,- ТЕБЕ ПРОСТО ВІДПРАВЛЯЮТЬ ДОДОМУ”

Наприкінці 2015 року я перейшла у батальйон ОУН. Потрапила я туди дуже дивно. Приїхала у Покровськ, щоб підписати контракт із 93 ОМБр, і там зустріла друга Івана, який на той час був уже командиром батальйону ОУН. Він забирав людей на Піски, побачив мене, згадав – і ми з ним почали розмову. Свого часу він був першим моїм трьохсотим, він зазнав поранення в хребет, коли вони виходили в Донецьк на вилазку. Він запропонував мені поїхати до нього у добровольчий підрозділ, щоб не йти на контракт – тому що десь всередині я, можливо, не була готова до армії. Так я потрапила до лав ОУН, де пробула до 2018 року, поки їх остаточно не вивели з зони АТО.

Чтайте також:  Після від'їзду Зеленського на Донбасі підірвався воїн ЗСУ

А вже тоді – Іван сам привіз мене на контракт у 93 ОМБр. Так склалася доля, що я потрапила саме у ту роту, з якою ми стояли у 2015 році у Пісках. Я там всіх знала – тому не було у мене ніяких вливань у колектив. Добре було і те, що мені не довелося їхати на навчання, втрачати свій час у Десні, стояти на “тумбочці” і вчитися віддавати честь…

Я стала санінструктором 7 роти у бригаді, а згодом моя ВОСовка називалася “старший бойовий медик”.

У добробатах мені подобалося більше. У ЗСУ навіть якщо людина дуже завинила, якщо вона профнепридатна – її не так вже й просто вигнати або перевести. А якщо це офіцер – то навіть за якийсь кримінал він не завжди може відповісти нормально. Немає відсіювання кадрів, немає фільтру. З добровольчого батальйону, якщо ти не гідний воювати – тебе просто відправляють додому. І залишаються ідейні, чесні, відважні… У такому колективі набагато краще і легше працювати.

У ЗСУ мені дуже важко було через це, і я часто згадувала добробати. Згадувала, як нам привозили волонтери якісь смаколики, і хлопці не брали. Казали: “Ну, там же хлопці на виході, вони теж захочуть… Прийдуть – тоді вже і ми поїмо”. Всі одне про одного думали. А в армії нам привозили навіть воду – і кожен намагався її якомога скоріше до себе у бліндаж затягнути, не думаючи про інших побратимів. Людина людині вовк…

Або аватари. Під час обстрілу він сидить бухий на лавочці. Ти йому кричиш: “Заховайся!” Не воюєш, то хоча б заховайся! Але ні. Йому пофіг. І ти починаєш розуміти, що у такий “чудовий” момент, не дай Боже, з ним щось станеться – і через цього придурка тобі доведеться наражати себе на небезпеку. Тому що йому потрібно буде надати першу медичну допомогу. Насправді це дуже сильно вкурвлювало. Не хотілося вже навіть служити, якщо чесно.

Один з командирів ненавидів жінок і постійно намагався нас якось дискримінувати. Під час шикування перед строєм він міг розповісти яка я погана, яка недосвідчена і так далі. А потім – що найдивніше – він відводив мене убік і вибачався за те, що він зробив. Казав, що мусить так поводитися, бо він командир, бо його мають поважати… Я завжди думала, що командира мають поважати за зовсім інші речі.

На додачу у мене з’явилося відчуття, що все, фарт закінчився. Що я не фартова, і що якщо щось буде летіти – воно обов’язково в мене прилетить… З’явився страх. Мабуть, організм вже вичерпав усі свої ресурси інстинктивного збереження і “притуплювання” емоцій та відчуттів. І, відповідно, почало вже бути страшно… У мене почалися перші натяки на панічні атаки – хоча тоді я ще не розуміла, що це. І намагалася не думати про це.

“МЕНІ СКАЗАЛИ: “ТИ, ДІВЧИНКО, ЛИШАЙСЯ. ТОМУ ЩО ТЕБЕ ПОТРІБНО ЛІКУВАТИ”

В один з моментів поранили мого хлопця, і мені довелося надавати йому першу медичну допомогу. У нього були осколкові поранення у руки і в око. Я їхала з ним до самого Маріуполя. З Маріуполя його забрали бортом, а мені сказали: “Ти, дівчинко, напевно, лишайся… Тому що тебе потрібно лікувати”.

Я залишилася у Маріуполі. І два дні, які я там провела, тупо не пам’ятаю. Мені пояснювали потім, розповідали, що я непритомніла… Вони думали, що це у мене якісь епілептичні прояви – і тому мене теж бортом відправили у Дніпро.

Чтайте також:  Дівчинка народила в 11 років від великого кохання: як склалася доля наймолодшої мами і трьох малюків

Так почалося моє лікування. Діагноз дуже відомий зараз: посттравматичний стресовий розлад. І більшість лікарів у нас в Україні не знають, що з цим робити. Завдяки волонтерам, ми знайшли все ж таки тих, хто знає і тих, хто допоміг мені повернутися до життя…

Зі служби мене за станом здоров’я списали. Довелося повертатися додому.

Фізично я повернулася додому на Новий рік – розірвала я контракт 28 грудня 2018. Але це було фізично. Морально я почала вертатися, напевно, лише на початку 2020 року. Саме тоді я почала розуміти, що я у соціумі. У цивільному соціумі.

Дуже допоміг повернутися Жіночий Ветеранський Рух. Під час одного з лікувань у госпіталі я знайшла в інтернеті ЖВР, заповнила анкету, і мені одразу ж передзвонила дівчинка, з якою ми три години проговорили про ветеранок, про війну, про все можливе… Потім вона каже: “Ти мене знайди у Фейсбуці. Мене звати Катерина Приймак”. Я знайшла її. Дивлюся – а це ж Зоя! Дівчина, з якою я познайомилася у Пісках під час першої ротації. Я дуже захоплювалася нею та її роботою. Я до неї передзвонила: “Зою, то ти?!” Так, каже…

Так я вступила у рух. Коли почали відкривати осередки по Україні – мені запропонували очолити львівський осередок. Я сумнівалася, чи зможу у своєму стані щось робити. Але дівчата мені сказали: “Ти просто спробуй”. І коли я почала пробувати – зрозуміла, що коли допомагаю комусь з дівчат з такими ж проблемами, як і у мене, то це і для мене самої своєрідна реабілітація.

У мене є певні навички, певні знання, я знаю людей. Дівчата, які зараз лише повертаються – не знають, у які двері постукати, щоб отримати допомогу… А я вже пройшла певні кола пекла. І, принаймні, знаю куди піти. У нас у Львові вже досить великий осередок, який працює з декількома проєктами, зокрема психологічної і фізичної реабілітації.

“СТАТИ ЩАСЛИВОЮ ЛЮДИНОЮ”

Війна змінила мою родину. Було у мене таке, що частина моїх родичів розповідала, що російська мова – їхня мова. Ще хтось казав, що не можна вбивати людей… Але я приїжджала з ротацій, показувала якісь відео, якісь фото, розповідала, що насправді відбувається – і люди почали змінюватися. У них з’явилася своя громадянська позиція. Вони сформулювали свою думку, точніше – змінили її щодо війни. Можна було так зробити з більшістю людей – але, на жаль, більшість не має звідки почерпнути таку інформацію. Або їм її доносять не так. Або вони не хочуть її чути.

… З чоловіком ми повернулися з війни разом. Він ще думав продовжувати службу, але зрозумів, що після поранення вже не може. Було трохи складно, але все ж таки ми одружилися у 2019 році. Вирішили створити родину і жити далі… Але зараз ми у процесі розлучення, можна так сказати.

Якщо один з подружжя травмований війною, а інший цивільний – то ще, в принципі, можна говорити про якесь відновлення стосунків. А коли двоє людей травмовані – важко знайти спільну мову, важко ділити побут. Це з’їдає стосунки, які, здавалося б, пройшли і Крим, і Рим, і мідні труби. Серед моїх знайомих так сталося у більшості, на жаль.

Зараз я хочу відновити власні ресурси. За час війни я змінилася як психологічно, так і фізично. Я стала більшою набагато (сміється), почала багато їсти. Треба повертатися у форму. Я хочу знову піти у хореографію – адже колись у юності я професійно займалася танцями і навіть була чемпіоном України. У 2009 році отримала перше місце на міжнародних рейтингових змаганнях, але після травми мусила заняття припинити. Але тепер хочу назад повернутися. Не професійно – просто для себе. Тому що це такий своєрідний кайф. Коли я танцювала – я всі свої емоції виражала у танцях. Мені цього дуже не вистачає. Колись хореографія робила мене щасливою людиною.

… І це якраз мій план на майбутнє: стати щасливою людиною.