Для всієї України цвіте калина у Рахнівці
Ворога віч-на-віч повинен зустрічати солдат. Такі правила війни. Але терористи у Слов’янську воюють не за правилами.
2 травня цього року біля Слов’янська на мосту через річку Сухий Торець бійці 95-ї аеромобільної Житомирської бригади побачили, що сепаратисти використовують жінок як живий щит. Саме тоді солдат військової служби за контрактом Петро Коваленко загинув від ворожої гранати, взявши на себе всю її ударну силу і численні осколки, тим самим зберігши життя сімох товаришів.
Застосувати силу проти мирного «живого щита» ніхто наказу не міг дати! Під прикриттям людей та першої темряви на військових напали бойовики. З-за спин людей кулею снайпера було вбито старшого солдата запасу Сергія Панасюка. Близько 22 години 15 хвилин цивільне населення раптом розійшлося і сепаратисти почали обстріл колони. Ворожа граната, випущена з підствольного гранатомета, вибухнула під ногами солдата строкової служби Петра Коваленка.
«Там мої товариші»
Петро мріяв стати захисником Вітчизни. Свого часу спробував вступити до військового училища, та з’ясувалося, що там треба дати круглу суму. Де взяти такі гроші селянам? Тож вирішив до мети йти поступово. Закінчивши профтехучилище, пішов на строкову службу, а затим уклав контракт на три роки. Водночас заочно навчався у Вінницькому технічному коледжі. Наступним кроком мав стати виш, у якому є військова кафедра. Та у плани сільської сім’ї втрутилася Росія, анексувавши Крим.
Ранньої весни військова колона, яка з Житомира йшла в Херсонську область, зупинилася на ночівлю у вінницькому місті Гайсині. Звідси недалеко до рідного села Петра —Рахнівки. Микола Федорович і Тетяна Петрівна Коваленки скористалися нагодою побачити сина. Вони привезли солдатам повну машину продуктів — картоплю, м’ясо, мед, цибулю, фрукти, каву, чай, цукор, накупили цигарок. «Хлопці такі життєрадісні були. Я сказав командиру, що вони дуже молоді, бережіть їх», — згадує Микола Федорович та зазначає, що потім син був у Чонгарі. Перед Великоднем його на три дні відпустили додому. Згодом частину спрямували на Донбас.
Уже три тижні Петро перебував у районі Слов’янська, проте батькам повідомляв, що стоять біля Донецька і все нормально, годують добре. Потім признався, сказав, що отримав непробивний бронежилет і каску. «Думала, син жартує, кажучи мені, що вони сепаратистів ганяють, але їх направляли у населені пункти, де складна ситуація, — розповідає його мати. — Він нам і бабусі щодня телефонував. Зауважував, що коли повернеться до Житомира, то матимемо пільги, бо він буде учасником бойових дій. А Коля зазначив, що лише б живим повернувся».
Якось Петро зателефонував батькові і запитав: «Тату, щойно в Інтернеті я знайшов «Хонду», яка мені подобається: то де гараж збудуємо?» Він дуже хотів мотоцикла. Батько запевнив його, що і місце є, і будівельні матеріали є. Поговорили — і ніби військових дій немає. Син оберігав батьків від переживань. Та серце матері відчувало біду. «Останнього разу, коли він від’їжджав з дому, я відчувала, мені здається, що і він відчував, бо був знервований і сумний. Залишив нам свою карточку на зарплату, багато своїх речей. Лише військове взяв. Я кажу: «Залишайся вдома, якусь довідку придумаємо, що ти слабий. «Мамо, що я — зрадник? Там мої товариші, як я їх залишу?» Навіть насварився на мене, що я таке сказала», — згадує Тетяна Петрівна.
Друзі кажуть, що він мріяв про армію. Коли став десантником, йому заздрили хлопці, а дівчата задивлялися як на завидного жениха. Під час АТО з друзями він спілкувався через соцмережу «В контакті». За тиждень до загибелі Петя написав на своїй сторінці: «Пацани, мене врятував «бронік»… Ви не повірите, але в ньому застрягла справжня куля. Коли повернуся — привезу цю кулю…»
Він був веселим, дуже комунікабельним. Не встигне додому приїхати, а коло воріт уже хлопці стоять. «Я йому казала: ти до мене приїхав чи до хлопців? — розповідає його мати. — Добрий був, за нас турбувався. Допомагав усе робити. Я у Москві на заробітках була, то син корову доїв. Та все вмів робити. І на городі, і біля техніки ходити. У нас є невеликий тракторець, то ним допомагав хлопцям, кому город посіяти, кому сіно привезти. А вони — допомагали йому. Любив футбол, літні табори та змагання, катамарани, де він лише не їздив. Біля хати турник зробив… Дівчат захищав, якщо хтось ображав. Я за нього з 10 років переживала, бо непосидою був. Чоловік стягував для нього техніку, інструменти, щоб господарював… Така страшна смерть, і за що, весь зашитий-перешитий, розірвало бідного. Коли повідомили нам, то я одне думала, щоб лише не у цинковій труні привезли…»
Це й земля Василя Стуса
Нині друзі Петра приходять до його батьків і запитують, чим допомогти. А учителька Чечелівської школи Ольга Третяк вклала у вихованців свою душу. «На днях я подивилася запис з випускного і розплакалася. Які вони всі юні і прекрасні! Який гарний Петя! Він дуже вертлявим хлопцем ріс, добрим і щирим. Звісно, десь я на нього сварилася, але поважала. Коли ішов до армії, написала йому характеристику. Сказала, що він став дорослим. Він завжди був самостійний. Батько у нього строгий, а він маму жалів і не раз мене просив: «Коли мати прийде на збори, то багато про мене не кажіть». Відповідала, щоб не переживав, все буде добре. Минуло лише 3 роки від випускного вальсу. У нього була дівчина…»
У Рахнівці дев’ятирічна школа, проте до п’ятого класу Петро пішов у сусідньому селі. Річ у тім, що в місцевій школі батько працював завгоспом, а мати — поваром. «Я свідомо перевів його до Чечелівської школи, щоб ріс самостійним. Я ніколи не просив оцінок йому у вчителів. Сам маєш досягати в житті мети, яку поставив. Звісно, ми допомагали, спрямовували правильно, решту син сам вибирав», — зауважив його батько.
Дивний збіг обставин. Борець за Україну Василь Стус народився у Рахнівці, жив на Донбасі, загинув у таборах. Петро Коваленко загинув на Донбасі від рук терористів.
До слова, його батьки та односельчани зауважили, що в документах не написали, що Петро брав участь в антитерористичній операції. А це важливо! Крім того, не пронумеровано довідку про загибель. Коли батьки пішли до військкомату, щоб отримати одноразову допомогу, там одразу звернули увагу, що довідка без номера. Почали з’ясовувати, чому так, потім вибачалися.
Зі слів завідувача шкільного музею В. Стуса Дмитра Омелянчука, який 40 років був директором школи і приймав Петра до першого класу, на будівлі школи поряд із меморіальною дошкою поету-борцеві буде встановлено меморіальну дошку Петрові Коваленку, його іменем назвуть сільську вулицю. Також він клопотатиметься щодо надання юному землякові звання Героя України. «На прикладі Василя Стуса ми виховуємо таких патріотів, як Петро Коваленко. Це теж наша гордість», — сказав Дмитро Омелянчук.
Ідемо з ним до стусівського парку, який одразу за школою. Він розповідає, що 4 вересня 1990 року в селі вперше провели день пам’яті Василя Стуса. Втім, провести мітинг громаді завадили представники райкому партії, а один водій навіть руки витер об український прапор і сказав, щоб забрали цю ганчірку. Відтоді змінили свої погляди село, район, область… «Ми двічі на рік вшановуємо Василя Стуса, прибуває дуже багато гостей, з великою радістю люди співають гімн України, читають поетові вірші», — зазначив Дмитро Омелянчук.
На центральній алеї парку — приблизно двісті метрів калини. Вона квітне пишно, біло-біло і, здається, що цього чистого цвіту стане на всю Україну. Та щось давно не так пішло в нашій державі, якщо дійшло до сепаратизму, якщо патріоти змушені їздити на заробітки до Москви та Європи. Нині безробітні й батьки Петра Коваленка. Миколі Федоровичу ніби обіцяють роботу на одному з підприємств міста Гайсина, і дай Боже, щоб те сталося. На мої слова, що з першого погляду на його двір видно, що тут живуть господарі, він зауважив: «Можна було б краще, якби була робота. Та живемо зі свого господарства — корова, свині, кури, город».
Долі руйнує країна-терорист
Микола Федорович, батько солдата:
— Мама моя в Сухумі, ми звідти родом. Вона хворіє, і 23 квітня я поїхав до неї. Назад квиток був на 5 травня, але 3 травня мені повідомили, що вбили Петю…
Коли я їхав до матері, то казав сину, щоб не стріляв у свій народ. Він зауважив: «Тату, ми давали присягу захищати свій народ, а не президента-зрадника. У нас і нині немає наказу стріляти в людей. Просто вгору, і ведемо роз’яснювальну роботу». Я в Абхазії доводив знайомим, якою брехнею їх годують російські ЗМІ. На Майдані були патріоти своєї країни, які втомилися жити «по понятіям» Януковича. Та вони там усі зомбовані… Наш рід іде з кубанських козаків. На Кубані й тепер у двох станицях живуть родичі мого батька. Під час розкуркулення мій дід саме поїхав до Москви на навчання (він працював у НКВС), а коли повернувся, то його двох братів уже посадили. Заступивши на службу, він випустив братів і разом з ними втік до Грузії, аж за Тбілісі, всі у різні міста. У період відлиги вони почали перебиратися ближче, і так ми зупинилися в Сухумі. Я там народився і дружина моя також: її батьки з Рахнівки виїхали ще молодими. За СРСР ми працювали у Сухумському фізико-технічному інституті у відділі постачання. Там і тепер багато українців живе, бо тоді зі всього СРСР збирали науковців.
Та почалася війна, і у 1992 році ми перебралися до Рахнівки. З ким було воювати? Мої однокласники — вірмени, грузини, абхази, українці, росіяни… У нас дружний клас був. Ось поїхав, зустрівся з однокласниками, поговорили, чому сталося таке розділення, ніхто не може дати відповідь. Кум у мене був — мігрелець (дочку хрестив), дядько (маминої сестри чоловік) — вірменин, двоюрідний брат — кахетинець… З ким було воювати, якщо всі свої? Тому ми переїхали сюди. Син тут народився, на українській землі. Він мені сказав: «Воювати я буду, але у свій народ не стрілятиму»…
Похоронили Петра Коваленка з військовими почестями.
ГЕРОЯМ СЛАВА!