Засновник методу гуманної педагогіки Шалва Амонашвілі володіє фантастичним умінням розтоплювати серця. За кілька хвилин він здатний з ніг на голову перевернути всі уявлення про виховання. Чи не тому деякі вчителі не стримували сліз, слухаючи проникливі слова 87-річного класика освіти в Києві? «Освіторія» побувала на зустрічі з Амонашвілі в просторі mOre і публікує найцікавіші тези – про Добромислов, важливості дитячих пустощів і чому діти – головні вчителі для вчителів.
Від авторитарної до гуманної педагогіки
Дітей навчаю з 1951 року. А ось сам школу не любив. Точніше – вчителів. Це був післявоєнний час, може, тому вчителі були так озлоблені, адже хтось втратив близьких, хтось став бідним. Все це змінює характер людей. Я був тоді дитиною і не особливо над цим замислювався, зате був упевнений: вчителі не люблять мене. Хоча любили вони авторитарно: сірими заштамповано уроками, нудними завданнями, викликами до дошки і вимогами дотримуватися «свідому дисципліну».
І ми відповідали на таку «любов» вчителів зривом уроків, шпаргалками, втечею. У той же час оголювалася наша безпорадність: ми принижувалися перед вчителями, канючили хороші оцінки і просили не викликати батьків.
Коли вже сам прийшов в школу – спочатку як піонервожатий, а потім як учитель літератури, історії, трудового виховання, то став поступово пізнавати буття вчителя. Ви можете здивуватися, але я ніколи не хотів стати вчителем. Мені просто не вистачало грошей для сім’ї. Але варто було зайнятися учительство, як я через кілька місяців сказав собі: «Це те, чим хочу жити все життя». З тих пір школа для мене – найсвятіше місце, де живуть моя турбота, любов, мої горе і печаль.
Must-read від Майстра
Спочатку я був авторитарним учителем. Міг накричати на дітей. Навіть карав, але по-доброму. Десь в 1958 році до мене прийшло розуміння: не можна так чинити далі. Мені не подобався власний підхід і підхід моїх колег до виховання дітей. Як це змінити, не знав. Багато читав і працював над собою – закінчив аспірантуру, захистив дисертацію. Але це погіршило ситуацію: я став рафінованим дипломованим авторитарним педагогом. Запитував себе: «Як від цього відійти?» Першою на допомогу прийшла класична педагогіка. Тому і вам хочу її порадити, якщо хочете бути творчими людьми, оволодіти вищим пілотажем педагогіки. Зверніть увагу на ці імена і читайте їх праці:
чеська «учитель народів» Ян Амос Коменський;
швейцарський педагог-гуманіст Йоганн Генріх Песталоцці;
російський основоположник наукової педагогіки Костянтин Ушинський;
український засновник системи дитячо-підліткового виховання Антон Макаренко;
український вчитель-гуманіст і Добротворець Василь Сухомлинський.
До глибинного розуміння класиків педагогіки нам важко дорости. Тому порівнюю її з кавказькими горами, на які легко подивитися з боку, але піднятися на які дуже важко. Я, Амонашвілі, стою разом з вами зараз біля підніжжя цих гір, адже до рівня свідомості Сухомлинського нам потрібно ще тисячі життів прожити.
Саме так я можу пояснити відсутність шкіл, які б працювали за методами Макаренко або Ушинського. Цінуйте себе в першу чергу, дорогі українці. Замість того щоб відкривати клони західних шкіл – створіть навчальний заклад, який базується на постулатах Сухомлинського.
Зауважте: класика педагогіки зародилася саме в Європі, а не в східному світі, багатому філософськими поглядами. Ні в Японії, ні в Індії, ні в Китаї ви не знайдете жодного класика педагогіки. До речі, в Китаї визнаний класик педагогіки – саме Сухомлинський, йому там присвячують конференції, наукові читання. Мрію, щоб в Україні хоча б двічі на рік проводили читання за Сухомлинським.
На працях класиків і їх підтексти християнської філософії я побудував власну базу для гуманної педагогіки.
Дуже хочеться, щоб ви поступово відмовилися від силового, авторитарного виховання дітей.
Чому на кожну дитину варто покладати найбільші надії
Дитина для батьків і вчителів – камінь спотикання для їх людяності, шлях для їх самовдосконалення, можливість стати краще, викорінити в собі пороки.
Дитина приходить у цей світ не з порожніми руками. У кожній дитині закладена місія: в когось – велика, в когось – маленька. І саме діти стають головними вчителями для вчителів.
Видатний римський педагог Марк Фабій Квінтіліан закликав батьків: «Батько, як тільки у тебе народиться син, покладай на нього свої найбільші надії».
Чому найбільші? Тому що саме такі допоможуть нам шукати і знаходити «найбільшу педагогіку», а малі надії змусять обмежитися «малої педагогікою». А як ви думаєте, в яку педагогіку дитина якнайповніше проявить себе? Звичайно, в педагогіці найбільших надій.
Цінуйте нахаб і бешкетників
Одне з якостей, без яких вчитель буде шкодити дітям – терпіння. Не йдіть в клас, якщо несете в собі хоч крапельку нетерпимості. Такий учитель скаже: «Мій учень гіперактивний, невгамовний, зухвалий, пустун, хуліган». Але ви повинні радіти, зустрівши на своєму шляху таку дитину. Саме на ньому ви повинні апробувати свою педагогіку, це ж точилка для вашої майстерності. Якби всі діти були спокійними, заглядали вам в очі, завжди робили «домашки», місія вчителя зводилась би нанівець. З такими учнями ви автоматично перетворюєтеся з учителя в «викладача». Тільки спотикаючись, відчувши цей досвід, зможете згодом отримати горде звання Майстра.
Або можете стати учителем «трієчником», яких багато в сучасних школах. У них зараз в класах сидять майбутні Сковороди, Ушинського, президенти і міністри, а вони їх міряють одним мірилом: «Чи встигає не встигає?» Це принижує дитини.
Пустощі – прояв мудрості дитинства
Форму активності дитини, коли він грає або робить щось в умовах, не призначених для нього, дорослі називають витівками. Адже це порушує спокій дорослих – вони бояться, що дитина зашкодить собі або щось зіпсує. Відразу сиплються заборони: «Не зламай! Відійти! Не бери! Не лізь! Заспокойся негайно! » Це називається «спонукальною педагогікою».
Але подивимося на пустощі з точки зору руху природних можливостей дитини до вдосконалення. Бешкетувати – вловлювати вчинене, прагнути до досконалості. Пустощі прекрасні! У них багато творчості, адже пустун розвиває себе, облаштовуючи оточення, і змінює середу.
Пустощі – прояв мудрості дитинства, а пустуни – двигуни життя. Саме вони – творці життя у всіх майбутніх проявах: в науці, культурі, мистецтві. Вони оновлюють і перебудовують, це еволюційна сила планети. Тому, тата і мами, які радіють тому, що у них спокійні діти, – припиніть і бийте на сполох! Шаліта разом з дітьми, підбиває їх бешкетувати. Є потяг, в якому є локомотив і вагони. Ви хочете, щоб ваша дитина стала локомотивом? Або так і будете радіти, що у вас росте «вагон»?