Освіта після пандемії: Кисневу маску — вчителю
Якою освіта має стати після пандемії? Які нові тренди через неї виникли? Про що мають подбати вчителі та батьки? На міжнародній конференції «Нова норма. Освіта в епоху після COVID-19», де зібралися онлайн 100 тисяч вчителів з усього світу, над цими питаннями розмірковували ті, кого визнали найкращими педагогами планети — переможці світової премії Global Teacher Prize. Меґґі Макдоннелл, яка викладає в арктичній частині Канади, отримала цей титул у 2017 році, а Андріа Зафіраку, яка навчає мистецтва й праці учнів Alperton Community School у Лондоні, — у 2018.
Меґґі Макдоннелл: «Ніколи ще батьки так гарно не розуміли вчителів»
Стара норма мала багато недоліків. Але нова норма виникла раптово і потрібна всім терміново. Одне з усвідомлень за часів пандемії — концепція wellness (добробуту) для учнів та вчителів. Тобто важливість здорового способу життя, в якому поєднуються фізичний та психологічний добробут. Раніше поняття здоров’я настільки тісно не перетиналося з освітою. Щодо педагогів має спрацьовувати те саме правило, що й на борту літака: спочатку кисневу маску треба натягнути собі, а вже потім — дитині. Бо якщо стане погано дорослому, він не допоможе маленькому пасажирові. Так і у школі: треба подбати про педагога. Наш шлях вперед — слухати вчителя. Адже він — найважливіший союзник. У педагогів — величезне завдання: вони мають якнайкраще підтримувати учнів. Наприклад, в Африці на одного вчителя припадає 50-100 учнів у класі. Тож така «киснева маска» для вчителя — це малі класи, адекватна оплата праці та високоякісний професійний розвиток.
Як нині дбати про добробут учнів? Останні 10 років я працюю з вразливою спільнотою, на яку вплинули наслідки колонізації, докладала зусилля в боротьбі з підлітковими самогубствами в Канаді. Звісно, пандемія створила багато стресу. Збільшилася кількість домашнього насильства — на деякі національні гарячі лінії з цього приводу надходить у 4 рази більше дзвінків, ніж зазвичай. Діти приносять із собою цей тягар до класу, незалежно від того, він справжній чи віртуальний. Вони багато несуть на собі щодня. Тож вчителі повинні мати інструменти, щоб підтримувати цих дітей. Наприклад, застосовувати малювання, музику, медитацію, йогу. Дбати про зняття стресу в учнів — це теж нова норма.
Звісно, оскільки всюди — дистанційна освіта, вчителі та родини зосереджені на нових технологіях. Я розумію, що, наприклад, без цієї онлайн-платформи ми всі — вчителі з різних куточків світу — не змогли б поспілкуватися. Але закликаю пам’ятати: під час використання нових технологій найсильніший — людський компонент.
Не можна думати, що всі вчителі опанують певні програми, і уроки стануть однаково якісними. Педагоги мають адаптувати їх до своїх потреб, використовувати творчо. Ті ж самі інформаційні технології, якими всім раптово довелося користуватися під час самоізоляції, продемонстрували важливість співпраці та командної роботи. Наприклад, ті вчителі, у кого вища цифрова грамотність, допомагали колегам. Тож людина — найважливіше в цьому.
Під час пандемії чимало освітян відчували себе командою, покладалися на інших педагогів. Наші вчителі в Арктиці співпрацюють з лікарями та медсестрами, щоб організовувати тестування на коронавірус. Одне з міст організувало віртуальну шкільну програму всім учням. Чимало проєктів, які змінюють реальність, стають ефективнішими, якщо до них підключаються вчителі.
Ніколи ще батьки так гарно не розуміли вчителів. Адже вони немов побували в класі, допомагали дітям та почувалися на місці педагогів. Більшість з них готові й надалі допомагати синам і донькам у навчанні, активно, а не формально долучатися до життя шкіл. Сподіваюся, що цей консенсус залишиться, навіть коли пандемія повністю мине, буде знайдена вакцина.
Ми повинні підкреслювати, що вчитель додає цінності суспільству, писати про це у пресі, вимагати поважного ставлення від влади. У Фінляндії, Норвегії, де я побувала, дійсно відчуваєш, що педагог — це престижна професія. У Східній Африці, де я колись працювала, побачила, наскільки важлива роль вчителів там, де діти живуть у дуже важких умовах.
Як стати ефективним? Якщо чесно, я взагалі не знаю, чому мене учні номінували на премію Global Teacher Prize. Я не робила нічого надзвичайного: ми просто ходили з дітьми до магазинів, фітнес-центрів, до офісу мера. Ми спілкувалися, будували відносини, мережі контактів, працювали з усією громадою. І це переросло в сталу підтримку школи. Коли ми використовуємо підхід залучення громади до освіти (це корисно для молоді), отримуємо чудові партнерства.
Школа — це, перш за все, стосунки. Треба культивувати те, що вчителювання — це гуманістична діяльність. Коли всеохопні структури допоможуть вчителям мати простір, місце, ресурси, щоб реально знаходити контакти з учнями, все буде добре.
Андріа Зафіраку: «Моя кар’єра вчителя не завершиться перед монітором»
Нова норма, новий спосіб викладання мені не подобається! Сподіваюся, моя кар’єра як вчителя не завершиться тим, що я буду сидіти перед монітором. Зрозумійте правильно, я бачу плюси віртуального навчання. Дізналася за цей час багато про себе, мені цікаво було вивчити більше про нові технології, розвинула свої навички, викладала різними способами… Але я сумую за реальним справжнім викладанням, натхненною допомогою підліткам. За емоціями, запахами, енергіями!
Сподіваюся, що це лише перехідний період, будемо чекати світло в кінці тунелю, коли живе спілкування повернеться. Але нині, як ніколи, ми потрібні дітям — надихаємо, мотивуємо, тож маємо бути стійкими.
Зараз гарний час, аби подивитися, що роблять інші: сусідня школа, інше місто, інші народи, що у світі відбувається. Креативність на карантині стала актуальною для вчителів. Бо в різних куточках світу вони не просто використовували цифрові технології, а шукали нові способи подання матеріалу, знайомили з новими способами мислення. І тепер той творчий підхід, який розвинувся під час навчання онлайн, варто перенести на освіту офлайн.
Будь-яка людина процвітатиме, коли є багато можливостей соціалізуватися, досліджувати, обговорювати. Тож викладаємо не перед моніторами, а використовуємо інші ресурси, включно з навколишнім середовищем, до чого лише є доступ.
Нині вчителі мають думати хоча б на 10 років наперед: що потрібно буде учням тоді, що потрібно буде роботодавцям. Аби враховувати реальні потреби дітей, мають казати своє слово в освіті вчительські спільноти. Наприклад, у Британії родинам, у яких немає матеріальних ресурсів, видавали шкільні комп’ютери, щоб вони мали змогу займатися дистанційно. Вчителі тримали на зв’язку кожну дитину, розшукували тих, хто не відгукувався, чи не сталося з ними біди. Пандемія змусила вчителів опинитися на передовій. Вони настільки піклувалися про учнів, що я б назвала їх супергероями.
Звісно, у багатьох країнах є така проблема: вчителі щось неймовірне роблять, важко працюють, а основні рішення ухвалює влада, керівні органи. Чимало ідей забуксувало. Скажімо, провалилися ідеї з видаванням ноутбуків.
Важливо, аби громада поза межею шкільного бюджету надавала все, що потрібно вчителям, дбала про їхню безпеку, а влада слухала не вибірково, а все, що важливе для педагогів.
Якщо говорити не про матеріальні речі, а про загальну підтримку, то вже відбуваються позитивні зрушення. Нині більше людей, ніж колись раніше, залучені в освіту дітей. Галереї та музеї запрошують учнів безплатно на уроки поза класами, зовнішні організації хочуть працювати з молоддю, приходити до шкіл. Якщо учні протягом навчання будуть бачити більше людей різних професій, це значно підвищить їх вмотивованість.
Опитування, проведене на цій конференції, показало, що вчителі вважають співпрацю з колегами тим, що якнайбільше може покращити їхню практику (так відповіли 35%). Добробут (26%) та технології (23%) — не на першому місці. Вразило, що найменше вчителів сказали, що потребують лідерства (17%). Вважаю, що це так, бо вчителі знають, що вони вже й так на сьогодні є лідерами в освіті.