Плановою в СРСР була не лише економіка. Планування і організація судів над політичними опонентами мали важливу пропагандистську мету: тримати суспільство у страху. Жертвою цього “плану” став 62-річний пенсіонер: 5 днів суду – і його прирекли на смерть. Розстріляли “іменем СРСР” за два роки до здобуття Україною незалежності
У ІІ половині 80-х років організувати хоча б один такий процес на рік для КДБ треба було. За планом. Бо горбачовська політика гласності, боротьба українських дисидентів, трагедія на ЧАЕС похитнули віру в комуністичні ідеали та державні інституції країни Рад. А засудити ворога радянської влади – це привід показати її силу й живучість.
Навесні 1986-го у прокуратуру Волинської області надійшла заява мешканця м. Камінь-Каширський Миколи Найдича на жителя Харківщини Івана Гончарука.
Найдич 1945 р. співпрацював із НКВС, за що був поранений членом УПА Іларіоном Цюриком. Крім того, Найдич багато років воював зі своєю сусідкою в с. Грудки за земельну межу між господарствами. Сусідка померла 1976-го, тож з’явилася надія на перемогу. Але на похорон і на роковини смерті з Харківщини приїжджав її брат Іван Гончарук. Це означало, що межа буде незмінною. Щоб помститися, Найдич написав заяву на Гончарука, звинувативши в антирадянській діяльності під час війни.
Гончарук був на Волині у квітні, а заяву проти нього “упізнавач” подав… у жовтні. 11 жовтня 1986 р. доручили “провадження справи слідчому відділу Управління КДБ у Волинській області”. Іван Гончарук жив в іншому кінці країни і не здогадувався, що на нього чекає.
Арештували пенсіонера 1 липня 1987-го.
“ТРЬОХ СИНОЧКІВ-ЯСЕНОЧКІВ СПОРОДИЛА МАТИ…”
Іван Гончарук народився 1925 р. у с. Грудки Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. Коли йому було 3 роки, помер батько. Мати сама виховала трьох синів і доньку. Вона вирішила дати Іванові освіту – і він закінчив 7 класів польської сільської школи. Далі на навчання треба було їздити в Камінь-Каширський, але грошей на це в матері вже не було.
У 1939 р., з приходом “совєтів”, Іван пішов на курси слюсарів, але навесні 1944 р. мусив навчання покинути – щоб допомагати матері, бо та залишилася вдома сама. Донька Домна вийшла заміж, син Яків теж створив сім’ю і жив окремо, Ієва 1940 року забрали в Червону армію.
У червні 1941-го село окупували нацисти. Іван був удома, а його брати воювали – Ієв у Червоній армії, а Яків – в УПА. Якій загинув восени 1945 р., де похований – невідомо.
У березні 1944-го повернулися “совєти”. Йти до Червоної армії Іван не хотів. Адже із Грудок бпонад сотню хлопців пішли в УПА, в червоноармійці – зголосилися одиниці.
Частину колишніх членів УПА, хто піддався на мобілізацію в Червону армію, невдовзі відправили в ГУЛАГ.
У ЛАВАХ УПА
Спочатку 19-річний Іван переховувався в сестри. А в липні 1944 р. пішов у повстанці під псевдо “Лісовий”.
Провідником ОУН у 1944-1945 рр. у Камінь-Каширському районі був Іван Півнечук на псевдо “Нечувалий”. У вересні 1945-го він загинув у бою з чекістами з “істрєбітєльних батальйонів”, які в народі прозвали “стрибки”.
“Нечувалому” підпорядковувалася боївка ОУН під керівництвом Фадея Бродовського під псевдо “Збруч”. До неї входили Іван Гончарук, Степан Бродовський, Єфим Бродовський, згаданий вище Іларіон Цюрик та Адам Мендель.
1944 р. Іван проходив двотижневий вишкіл УПА. За цей час хлопців стало понад 50. Більшість були із сіл Грудки, Осівці, Видерта, Воєгоща, Мостище та інших. Після навчання Іван отримав обмундирування – черевики, радянську шинель, зброю і патрони.
З вигнанням нацистів війна на Волині не завершилася. “Совєти” всі сили кинули на знищення українського визвольного руху. Сили були нерівні, але повстанців підтримувало мирне населення.
Перший свій бій Іван зустрів біля с. Хабарище Ратнівського р-ну. Відділи УПА “Верховинця” і “Чардаша” були оточені військами НКВД і майже розгромлені. Повстанці пішли на прорив. Тоді загинули “Чардаш” і “Степовий” – решта повернулися на хут. Вовки, стали діяти в районі сіл Грудки, Осівці, Мельники-Мостище, Ворокомле, Видерта, Воєгоща, Мостище у Камінь-Каширськогому і Ратнівському районах.
“Від боїв з частинами ЧА і НКВД наш відділ ухилявся, щоб не мати втрат. Як пояснював нам районний провідник ОУН “Нечувалий”, ми повинні були берегти сили до дня, коли ЧА і німецька армія обезсилять один одного (Друга світова ще тривала у Європі – ред.), а потім узяти владу в свої руки і створити самостійну Україну. Тому наша діяльність зводилася переважно до розправи над радянсько-партійним активом, людьми, які допомагали поширювати радянську владу. Запаси продуктів в УПА були обмежені, то збирали їх у людей по селах”, – згадував згодом Гончарук.
Він зазначив: “Учасники ОУН і УПА, в тому числі я, вірили своїм командирам і поділяли їхні погляди. Я вважав, що ми боремося за краще майбутнє свого народу, і тому всі накази виконувались добросовісно”.
Влітку 1945 р. відділ УПА із 60 осіб під керівництвом “Думного” перейшов на хут. Заприп’яття Ратнівського р-ну. Там їх оточив НКВС. У тому бою “Думний” загинув. Гончарук вирвався з оточення, з повстанцями зустрівся на хут. Вовки. Командування залишками відділу (20 осіб) узяв “Чорноморець”. Та в кінці літа 1945 р. він зник. Ходили чутки, що його знищила Служба безпеки ОУН за зв’язок із НКВС.
Керівництво відділом із 12-15 бійців узяв Фадей Збродовський на псевдо “Збруч”. 20-річний Гончарук “Лісовий” був господарчим, займався переважно збором продуктів та одягу для повстанців, іноді був вартовим у боях.
Група “Збруча” відбивала напади “стрибків”, карала їхніх донощиків, через яких за допомогу УПА засуджували до заслання у Сибір сотні сімей; розправлялася з партійними активістами, які задурювали людей комуністичною ідеологією.
У серпні 1945 р. НКВС відкрило справу під назвою “Лісові” для знищення боївки “Збруча”. За нею проходило 27 ОУНівців, 16 із яких убили, арештували – 6, в бою захопили Адама Менделя. Троє повстанців вийшли з повинною. 15 липня 1946 р. справу закрили і здали в архів.
На Цюрика на псевдо “Калина” завели окрему справу як на бандита-одинака, його арештували 5 березня 1952 р.
Іларіон Цюрик зізнався на слідстві: “В ОУН я був для боротьби з радянською владою за створення самостійної Української держави”.
10 липня “Калину” засудили до розстрілу, вирок виконали 22 вересня 1952-го.
Серед шестити заарештованих був Іван Гончарук. Його, Єфима Бродовського і Феодосія Найдича 21 грудня 1945 р. схопили НКВСники на хуторі біля с. Грудки.
ЗА КРОК ВІД СМЕРТІ
Селянина Омеляна Костючка за переховування Гончарука “совєти” засудили у березні 1946-го до 5 років таборів. Після тортур в ув’язненні той був недовго – помер 7 грудня 1947 р.
Самого ж Гончарука звинуватили в ухиленні від служби в Червоній армії, участі в УПА та боях проти НКВС, збиранні в населення продуктів для УПА, у вбивстві членами УПА Горпини Турковець (Іван стояв на чатах).
“Від повстанців я довідався, що цю сім’ю треба було ліквідувати, бо вони доносили в НКВС на всіх, хто співпрацював у селах з УПА”, – казав він на суді.
У Юрія Турковця, агента НКВС на псевдо “Груша”, стріляв повстанець Адам Мендель і вбив його дружину Горпину. Поранений Юрій утік.
За цією справою Є. Бродовського і А. Менделя розстріляли у 1946 р. Ще п’ятьох повстанців відправили у табори. Федір Найдич і Артем Сотник померли наступного року в тюрмі.
Гончарука засудили до смертної кари. Однак Воєнна колегія Верховного суду УРСР розстріл замінила на 20 років каторги і 5 років позбавлення прав. Відбував ув’язнення на Колимі.
“Працював різноробочим на штатних і неоплачуваних роботах”, – мовиться в документах.
У 1955-1956 рр. в ГУЛАГу переглядали справи політв’язнів. Багатьом скорочували терміни ув’язнення і звільняли. Написав заяву на перегляд і Гончарук. 17 серпня 1956 р. його звільнили із “Севвостлага”.
ВОЛЯ?
Повернутися додому Іван Гончарук не мав права, тож оселився в Магаданській області. За рік познайомився з українкою Ганною Проценко, яка приїхала туди на роботу за оргнабором. Згодом пара побралася. На Колимі в Гончаруків народилися діти Наталя і Юрко. Донька згадувала, що сім’я жила дружно, хоч і складних умовах: однокімнатна квартира без парового опалення.
“БУЛА Б ЛЮДИНА, А СТАТТЯ ЗНАЙДЕТЬСЯ”
У квітні 1986 р. Іван Гончарук приїхав у с. Грудки на 10-ті роковини по смерті сестри. Провідав рідню і повернувся на Харківщину – в с. Комсомольське (нині – Слобожанське). Але… в жовтні на Волині КДБ почало проти нього розслідування за ст. 399 КПК УРСР.
Найімовірніше, заява Найдича про “злочини Гончарука, про які раніше не було відомо слідству” була лише приводом. Архівно-кримінальна справа № 13017 за обвинуваченням Гончарука розпочата 29 червня і завершена 17 вересня 1987 р. А доти 9 місяців тривало “провадження”.
КДБ й гадки не мало, що через 30 років у незалежній Україні з їхніх документів скинуть гриф “Секретно” – для істориків і всіх охочих. А сім товстих тек приховували головне – справу проти Гончарука сфабрикували.
КДБ потребував викривальних газетних рубрик “Правда про націоналізм”, “Націоналізм – лютий ворог народу!”. Село Грудки Камінь-Каширського району для цього ідеально підходило.
Колишній дільничний, а тоді пенсіонер Адам Дубчак 18 грудня 1986 р. засвідчив: “Після звільнення Камінь-Каширського р-ну я працював старшим оперуповноваженим відділу боротьби з бандитизмом Камінь-Каширського райвідділу НКВС. Цей район значною мірою був вражений бандитизмом. Особливо виділялося село Грудки. Із цього села більше мешканців у різні часи були в ОУН. Бандитським підпіллям керував районний керівник ОУН на псевдо “Нечувалий” – Півнечук Іван Давидович із села Олексіївка … Бандити співробітників НКВС при найменшій можливості знищували…”
10 червня 1987 р. майор КДБ В. Приступа склав постанову про обвинувачення Івана Гончарука. У документі мовилося: “…перейшов на сторону ворога, добровільно вступивши в банду УПА організації українських націоналістів (ОУН), яка спільно з фашистами вела збройну боротьбу проти радянської держави за відділення від Радянського Союзу Української РСР і встановлення на її території буржуазного ладу”.
І тут не сходяться історичні факти!
Гончарук пішов в УПА, коли нацистів із Волині вже вигнали. Тож він із ними співпрацювати не міг. По-друге, УПА боролася з нацистами, бо ті не визнавали права українців на власну незалежну державу. Навіть у документах слідства є згадки про бої УПА з нацистами, про звільнення повстанцями Камінь-Каширського від нацистів у 1943-му.
Тож застосування ст. 56 і ст. 64 КК УРСР із Указом Президії ВР СРСР від 4 березня 1965 р., у якому мовиться про покарання нацистських злочинців без терміну давності, – неправомірне.
СТВОРЕННЯ “КАРАТЕЛЯ”
Для покарання Гончарука застосували й Постанову Президії ВР СРСР від 3 вересня 1965 р., що дозволяла страчувати радянських громадян, які під час війни “проводили активну карательську діяльність, брали особисту участь у вбивствах радянських людей”. А вбивство членами УПА в боях чи під час нападу членів НКВС трактувалося саме так.
Із жовтня 1986 р. до червня 1987 р. слідчі підняли всі архівні справи засуджених членів ОУН і УПА, оперативні зведення, все про боротьбу з націоналістичним підпіллям у Камінь-Каширському районі 1944-1952 рр.
Із 3 і 4 томів справи Гончарука видно: слідчі шукали все, що пов’язано з діяльністю УПА в районі сіл Грудки й Осівці, допитали 150 місцевих мешканців. І зробили висновок: “…Боївка СБ ОУН бандглаваря “Збруча”, у складі якої був Гончарук … у 1944-1945 рр. здійснила понад 40 убивств радянсько-партійного активу та мирних радянських громадян”.
Тобто до “мирних громадян” зараховували й агентів НКВС серед населення.
Довести участь Гончарука у прямому вбивстві не вдалося. Але вихід знайшли: де було вказано, що у якомусь вбивстві брали участь невідомі повстанці – дописували Гончарука. Ще на слідстві 1946 р. Гончарук зізнався, що стояв на чатах під час нападу на будинок агента НКВС Турковця – й у всі “карательські” звинувачення цю роль скопіювали.
Як свідків залучили трьох колишніх повстанців: місцевого Василя Луцика, Івана Гайдича привезли з Іркутської обл., Івана Кошеля – з Дніпропетровської, де той оселився після ув’язнення. Усі свідчили, як “разом з Гончаруком” убивали, навіть показували на слідчих експериментах, де саме.
Цікаво, але вони проходять у справі як свідки, а судять “вічного вартового” Гончарука.
УБИВСТВО ШЕПТУРА
Сусід Іванової сестри Микола Найдич у заяві до прокуратури вказав, що Гончарук в 1944-1945 рр. в селі Грудки бив його матір, “вбив Григорія Решетовського, а в селі Осівці вбив громадянина Шептура та знущався над іншими мешканцями сіл”.
Анна Шептур теж прилюдно звинуватила Гончарука у вбивстві батька: “27 квітня 1986 р. я була в православній церкві села Осівці. Там були і жителі села Грудки … Мій односельчанин Хлистик Микола Герасимович сказав мені, що на богослужінні є Гончарук, який приїхав у село на роковини смерті своєї сестри … Я впізнала того, хто вбив батька”.
На запитання слідчого, звідки вона знає про причетність Гончарука, відповіла: “Мені сказала мати, нині покійна. А їй це стало відомо з чуток від сусідів”.
Антон Шептур, батько Анни, у 1939-41 рр. служив у радянській міліції. Під час німецької окупації жив в Осівцях, займався господарством і під репресії нацистів не потрапляв. А 1944 р., після повернення радянської влади, пішов у Червону армію.
Анна повідомила слідчому: “У рядах радянської армії батько брав участь у розкритті німецьких посіпак і українських націоналістів із числа осіб, призваних разом із ним у лави мобілізованих. Через це місцеві націоналісти – хто саме, не пам’ятаю – погрожували розправитися з ним. Про це мені відомо зі слів моєї покійної матері”.
Її слова підтвердив і брат Федір: “Мати передавала йому попередження про наміри ОУНівців з ним розправитися”.
Матвій Кіт і Антон Шептур здали у НКВС п’ятьох червоноармійців-односельчан. Осівці Адам Назарович Метчик, Адам Іванович Метчик, Харитон Метчик, Йосип Січинський, Степан Лесик спочатку були в ОУН, потім – мобілізовані до Червоної армії. Їх засудили 2 вересня 1944 р. на 10 років ув’язнення. Родичів теж репресували.
Були й інші члени ОУН і УПА, з якими боровся Шептур. Важко порахувати, скількох людей із його подачі вбили, арештували, засудили, вивезли в Сибір. Тож в Осівцях чекали на повернення з армії Кота і Шептура як селяни, так і повстанці.
Повертаючись у село, Антон Шептур пішов до сестри. Вона благала його не йти додому, бо вб’ють. Той відповів, що нічого боятися, і попросив свого 12-річного племінника Петра піти з ним. Очевидно, розраховував, що в нього не стрілятимуть, якщо поруч буде дитина.
Вдома привітати його з поверненням зібралася юрба сусідів. Раптом з’явилися четверо повстанців: двоє зайшли в хату і попросили людей піти – всі розійшлися, ніхто не покликав міліцію, не поривався захищати. Хоча всі розуміли, що буде. У Шептура для потреб УПА забрали військову амуніцію, а самого розстріляли. За словами Анни, про вбивство сім’я навіть не повідомляла в міліцію. Чи був серед цих повстанців Гончарук – невідомо.
Анна описувала убивцю батька інакше, ніж так, який вигляд мав Іван. Адвокат на суді 1987-го зауважував, що малолітня дівчина не могла через 40 років упізнати вбивцю.
Навіть сусід і найближчий друг Шептура Йосип Голодюк свідчив, що не знає, хто вбивця. Інші сусіди – Єрмолай Іщик (червоноармієць, чоловік сестри Шептура) і Йосип Іщик – теж не вказали, що Антона вбив саме Гончарук.
Матвія Кота за зраду односельчан також убили, його смерть слідство “повісило” на Гончарука.
ХТО ВБИВ РЕШЕТОВСЬКИХ?
Подружжя Григорія і Домни Решетовських у Грудках співпрацювало з НКВС. Виданих ними селян арештовували, катували, вивозили. Повстанці мусили ліквідувати обох. 11 квітня 1945 р. боївка “Збруча” забрала з дому їх і їхнього онука. Дитину відпустили, а діда з бабою розстріляли біля цвинтаря.
У 4-му томі “справи Гончарука” є документ про загибель у бою з НКВС ОУНівця Феодосія Леонця. Є постанова про виселення сім’ї Леонця за те, що він розстріляв Решетовських. Далі дослівно: “Відомостей про діяльність Гончарука немає”.
Однак в обвинувальному висновку записали: “Вночі Гончарук разом із керівником боївки ОУН “Збручем” та іншими бандитами, в с. Грудки Камінь-Каширського району затримали подружжя Решетовських…”. Слідчі пишуть, що Гончарук “конвоював, був на сторожі під час розстрілу”…
Про побиття Ксенії Найдич (матір Миколи Найдича) Іваном Гончаруком відомо лише із заяви Миколи. Прямих свідчень і документів немає. Є звинувачення у побитті, а вона потім хворіла і померла. У медичних довідках діагноз – онкозахворювання.
Тож покази Найдича теж не підтверджені.
У вбивстві голови сільради – Іван Гончарук “стояв на чатах”.
У кінці березня 1945 року в с. Мельники-Мостище боївка “Збруча” вбила 6 радянських активістів.
Голова сільради Іван Ладан привів їх до селянина Володимира Солоненка на ночівлю. У вікно ті побачили, як хтось оточує хату. Один із них – Адам Кіпень – заспокоїв господарів: “Це свої, напевно, роблять облаву на бандитів”. Але з двору пролунав наказ усім виходити – або кинуть гранату. Активісти швидко здалися повстанцям – були розстріляні в урочищі Сольці. У хаті вбитим лишився Ладан.
Виходить, боївка “Збруча” знищила активістів, які полювали на УПА. Участь у цій операції Гончарук заперечував, бо в той час хворів на тиф. Але Іван Кошель свідчив, що нібито був із Гончаруком. Кошеля не судили, він, знову ж таки, чомусь у справі був лише свідком.
Знову (як вартовий) обвинувачений у захопленні боївкою “Збруча” чотирьох бійців-винищувачів НКВС – місцевих. Їх 19 грудня 1945 р. повстанці схопили, трьох побили і відпустили, а четвертого – Івана Костючика – за вбивство членів ОУН розстріляли у лісі.
Один із цих “стрибків” Харитон Найдич свідчив на слідстві: “Я бачив майже всіх бандитів, які затримали мене разом із моїми товаришами з винищувального батальйону. Але особисто Гончарука Івана Савовича у той час не знав, тому стверджувати, що я його в той день бачив серед бандитів, не берусь. Правда, хтось із села мені говорив, що серед них був і Гончарук”.
Слідство навесні 1987-го провело ексгумацію усіх названих “жертв Гончарука”. Експертиза встановлювала факти насильницької смерті винищених повстанцями “стрибків”, активістів та агентів НКВС. Було зроблено багато світлин розкопаних могил, кісток, планів-схем, щоб на суді вражати глядачів.
АРЕШТ. ДОПИТИ. ОЧНІ СТАВКИ З НЕЗНАЙОМЦЯМИ
24 червня 1987 р. Волинський облсуд скасував вирок Івану Гончаруку від 28 березня 1946 р. А за 5 днів з’явилася нова справу і постанова на арешт Гончарука.
Перший допит тривав 2 години у місті Готвальд (нині – Зміїв) Харківської обл. Анкетні дані, роз’яснення обвинувачення і коротка відповідь: “Що було – не пам’ятаю через свій похилий вік”.
Наступний допит відбувся в Луцьку. Невідомо, чи били, чи залякали сім’єю (донька Наталя була вагітною), але під тиском мусив “згадати все”. Протоколи раптом стали деталізованими, аж до переказів хто і що сказав.
Допитували кожні два-три дні – по 8,5 годин – від вступу в УПА до арешту в грудні 1945 р.
Після п’ятого допиту склали постанову про обвинувачення у всіх сфабрикованих злочинах.
“Винним себе визнаю частково. Обвинувачення, що я брав участь у вбивствах і катуваннях радянських громадян, заперечую”, – сказано в документі від 10 липня за підписом Гончарука. Далі допити були для “уточнення” обвинувачень. А ще очні ставки зі знайомими і незнайомцями.
З рідними – всього три побачення. На сім’ю постійно тиснули, щоб вплинула на батька, аби визнав провину.
Із 16 липня в кожному протоколі детально вказувалися анкетні дані, перелік обвинувачень. Потім речення арештанта: “Після проведених зі мною очних ставок я майже ніч думав, згадував події майже 40-річної давності, згадав деякі акції, в яких брав участь, і вирішив дати органам попереднього слідства показання”.
У документах – рясні “зізнання” у всьому. Гончарук зрозумів, що слідство не шукає правди.
СУД У КАМІНЬ-КАШИРСЬКОМУ
На суд викликали 14 “потерпілих” і 33 “свідків”. Відкритий процес тривав лише з 12 по 16 жовтня.
У селах Грудки, Осівці, Мельники-Мостище організували “збори села”, звідки у КДБ надійшли підозріло однакові за текстом протоколи, підписані 4-6-ма тими ж людьми із вимогою “Засудити і розстріляти!”
Захисником Гончарука був луцький адвокат Іван Британчук – і він по-справжньому захищав його.
Наталя Воронова, донька Івана Гончарука, згадувала: “Як вистава. Нагнали повний зал народу. В основному школярі, підлітки… П’ять днів говорили про звірства ОУН і УПА, але до справи це не мало відношення. Із 50 осіб, заслуханих у суді, Гончарука особисто знали лише 15. Батько тримався… Напевно, здогадувався, яким буде вирок. Мама після оголошення вироку побігла до виходу, яким тата завжди виводили, щоб встигнути хоч торкнутися його. Їй не дали. Солдат, що виводив батька, сильно відштовхнув матір. На вулиці їй стало погано”.
На суді свідки часто говорили, що не впевнені, чи був Гончарук учасником тієї чи іншої акції. Ці моменти адвокат змусить суддів внести до протоколу засідання.
15 жовтня слово мав Британчук: “Гончарук був у банді не як виконавець, а як співучасник. У всіх епізодах, які є в його обвинуваченнях, зафіксовано, що він “стояв на варті”, охороняв банду від нападу військ НКВС. Особисто не брав участі у катуванні, пограбуваннях і вбивствах. Враховуючи, що Гончарук І. С. відбував покарання за ці ж діяння, після відбуття займався суспільно-корисною працею, розкаявся у вчиненому, чесно працював, прошу не застосовувати при призначенні покарання Указ Президії ВР СРСР від 4.03.65 р., а обрати справедливу міру покарання”.
ВИРОК
В останньому слові Гончарук частково визнав провину, попросив вибачення за участь у “банді” і наголосив: “На моїй совісті вбитих людей немає”.
16 жовтня суддя зачитав вирок – смертна кара. У залі запанувала тиша. Хтось зааплодував, але цю людину мало хто підтримав.
Адвокат 22 жовтня у касаційній скарзі зазначав, що Гончарука вдруге засудили за злочини, за які він відбув покарання на Колимі, просив замінити страту на позбавлення волі. Іван Гончарук теж написав дві касаційні скарги: “Заслухавши прокурора, я не міг собі уявити, що за 42 роки став таким злочинцем…”
Скаргу розглянули 24 листопада 1987 р. у Верховному суді УРСР. Волинське КДБ “організувало” туди листи Миколи Найдича та інших “потерпілих” із проханнями затвердити смертний вирок.
19 квітня 1988 р. Постанову Президії ВР УРСР про відхилення клопотання про помилування підписала голова ВРУ Валентина Шевченко. А 3 травня 1989-го з Кремля прийшов лист: “Підстав для помилування до засудженого Гончарука не знайдено”.
Ці майже два роки Іван Гончарук сидів у камері смертників Луцького СІЗО. Рідним дозволяли побачення раз на три місяці.
“Зустрічі проходили через скляну перегородку у присутності когось із робітників слідчого ізолятора. Батько старався бути бадьорим, розпитував домашні новини, запевняв, що все добре. Якось на побаченні хотів передати нам зубний міст, який зламався. Просив захоронити його замість тіла. Але передати не дозволили. Після виконання вироку прийшов лист, щоб ми забрали його речі. Ми відповіли, що не приїдемо, і попросили вислати зубний міст. Вислали. Маленька коробочка, як маленький гробик”, – згадувала донька Наталя.
29 червня 1989 року конфіскували майно Гончаруків – будинок площею 77,7 кв. м і грошові вклади.
Останнього побачення не вийшло. Дозвіл на нього надійшов 6-7 липня, а дружина поїхала 11. По прибутті її не пустили, мовляв, в’язня перевели.
Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 р. в Києві. Місце поховання невідоме.
8-10 вересня 1989 р. в актовій залі Київського політехнічного інституту відбулися установчі збори “Народного руху України за перебудову”. У 1991-му Україна здобула незалежність від СРСР. А 1992-го в Камінь-Каширському відкрили пам’ятник воїнам УПА як борцям за незалежність України.