Я спізнилася. Вибачте. Дозвольте сісти за парту, – дитина ніяково перебирала з ноги на ногу.
– Спізнилася, то постій хвилин 10 посеред класу. Нехай всі на тебе подивляться, – зверхньо сказала вчителька.
І навіть не спитала у дитини, у чому причина першого запізнення на урок. І навіть не знала, що згораючи від сорому, третьокласниця у цей момент вирішила, що більше ніколи в школі не піде до туалету навіть мити руки.
Нова українська школа, окрім назви, не змінила нічого. Здавалося б, інший підхід, інша методика викладання уроку. Але ніт. Все те саме. Бо ті самі вчителі, які так і не змогли перебороти себе, прийняти зміни, не почали працювати над собою, хоча держава виділила їм гроші на курси з підвищення кваліфікації. Так от вони відвідали ті курси, отримали те підвищення і вважають себе тепер великими спеціалістами. Бо вони, мовляв, тепер можуть працювати по-іншому.
– Чому жаба коричневого кольору? Ти що не знаєш, що жаби зелені? Он шаблон перед носом, чи ти сліпа?
На ту коричневу жабу, старанно виведену на папері, впала дитяча сльоза. Дівчинці захотілося креативу. І згадалося, що у 2 класі їм наголошували, що вони – особистості із своїм баченням, вони можуть креативити і творити. Вчителька не знала, що у цей момент дівчинка твердо вирішила, що більше ніколи не проявить ініціативи.
На 3 вересня уже потрібно вивчити Ліну Костенко. Дівчинка удома вже знала той вірш, як молитву. Але не очікувала, що їй доведеться відповідати у класі першою. Розгубилася. Не встигла повторити. І на середині вірша збилася.
– Ем..
– Сідай.
Дівчинка опустилася на стільчик. Через секунду вона згадала вірш і простягнула угору руку, але вчителька уже підняла іншу ученицю. А після того старанно вивела у тої в щоденнику “Чудово”.
Вчителька навіть не здогадувалася, що дівчинка весь урок не по-дитячому роздумувала про несправедливість і про те, що ніколи не буде старанно вчити вірші. Бо ж навіщо, коли її не слухають?
***
Є інша сторона медалі – сучасного світу діти, які у тому 4 класі можуть вести себе так, що ніякий вчитель не витримає. Але сьогодні я не про це. Я про те, що ніякої нової школи не існує. Я поважаю вчителів, у яких педагогічного стажу стільки, як мені років, поважаю їхню титанічну працю, поважаю за їхнє терпіння. Дивлюся часом на тих, які змінюють оте покоління, і в мене ступор. Адже я розумію, що вчителька, яка у шкільному вайбері пише “взавтра”, “скількі” та “будь-ласка”, буде вчити цьому мою дитину.
Та як би там не було, поставити по-іншому парти у класі – то ще не нова українська школа. Посадити дітей на килимочок в класі – то ще не нова українська школа. Та школа має починатися з середини кожного педагога. І добре, якщо так буде.