Погожий весняний день наприкінці квітня минулого року розкроїв життя молодої волинянки Вікторії Франчук на до і після. Своєю непростою історією вона поділилася з Інформаційним агентством Волинські Новини.
Того дня жінка, яка зовсім нещодавно стала мамою, поверталася додому після гінекологічної операції. Тішилася, що все минуло без ускладнень, та поспішала до маленького синочка. На той час її чоловік перебував на заробітках за кордоном, тож турбота про малого була повністю на її плечах.
«Повернувшись додому, я випила знеболювальне та вирішила сходити провідати бабусю в сусідньому селі, – пригадує Віка. – Пішла короткою стежкою понад озером. Там і зустріла свою біду…»
На тій стежці її перестрів кривдник – далекий родич чоловіка. Спочатку він запитав, де чоловік Вікторії. Вона чесно відповіла, що за кордоном. Той запросив дівчину на пиво. Вона, звісно, відмовилася, сказавши, що заміжня і має маленьку дитину.
Не запідозривши нічого лихого, Вікторія пішла вперед. Далі все відбувалося, немов у нічному жахітті. Кривдник напав на неї, затискав рота, бив… Вона кричала, плакала, намагалася вирватися, просила відпустити, пояснювала, що щойно після складної операції. Але ґвалтівникові, підігрітому алкоголем, до того було байдуже.
Розповідаючи про ті події, вона не може стримати сліз.
«Я не змогла від нього вирватися і він здійснив задумане… – тремтячим голосом провадить дівчина. – По всьому, аби він мене відпустив, пообіцяла, що нікому не розповім про те, що трапилося».
Утім, повернувшись додому, Вікторія таки наважилася звернутися в поліцію. Але її персональне пекло не закінчилося.
«Коли він ще був під домашнім арештом, отримувала різні погрози, він навіть пропонував гроші, аби я відмовилася від своїх свідчень… – розповідає вона. – Потім почалися суди. На всі я приїжджала, хоча перед кожним засіданням трусились руки, ноги, було дуже страшно… Через стрес у мене зникло грудне молоко. Боляче дивитися на нього і згадувати, що він зробив зі мною. Тоді мене запевнили, що адвокат мені не потрібен».
Локачинський районний суд, де слухали справу, визнав чоловіка винним та призначив покарання у вигляді трьох років та восьми місяців позбавлення волі.
Вікторія додає: коли почула вирок, стало ніби легше, але через деякий час вона почала втрачати контроль над собою, відчувала постійний страх, не хотіла нікого бачити й чути. Зачинялася в кімнаті, не хотіла жити далі. Навіть маленький син не тішив. Стосунки з чоловіком стали вкрай напруженими, сім’я була на межі розлучення. Крім того, треба ж було щодня дивитися людям в очі. А не всі були на її боці…
Рідні наполягли на тому, щоб Вікторія звернулася до психолога. Вона послухалася.
«Пройшла курс терапії, паралельно мені допомагала тітка – велике їй спасибі. Підтримували чоловік та всі рідні, стало ніби легше, але не зовсім. Той стан до мене повертався. А коли надійшов лист, що мене знову викликають на суд, я не те, що була шокована, навіть не можу описати словами той стан, у якому тоді була. Я поїхала до психіатра, і вже там мені призначили ліки – антидепресанти та транквілізатори. Допомогли, але я їх і досі п’ю».
Річ у тім, що агресор не погодився із рішенням суду першої інстанції та подав апеляцію.
«У мене почалася депресія, вона і зараз нікуди не зникла. Добре, що я вчасно опанувала себе! – ледве стримує емоції Віка. – Попросила, щоб мені надали державного адвоката. Показала йому всі документи. Він ознайомився й через кілька днів сказав, що в мене мало шансів виграти справу. Мовляв, операція, що в мене була, жодним чином на ситуацію не впливає. А коли я запитала, чи можу розповісти на загал про ситуацію, у відповідь почула лайку й образи. І це тоді, коли була на межі емоційного зриву й чекала підтримки. Звичайно, я відмовилась від такого захисту, але ж все перекрутили і зробили так, що це адвокат від мене відмовився. Нехай. Кожен вирішує, як йому чинити і жити».
Вона додає: коштів на адвокатів не має. Та й не вважає за потрібне витрачати гроші на те, щоб довести очевидне – над нею поглумилися, поставили під загрозу її здоров’я та сімейне щастя.
«Я дуже розчарована в людях, тепер боюсь комусь довіряти знову, – зізнається Віка. – Зачепили мою гідність, принизили, а потім ще й оббріхували, допоки вину мого кривдника не довели».
Молода жінка каже: вже навчилася з цим жити. А те, що з нею сталося, вважає болісним життєвим уроком. І щиро вірить у торжество справедливості.
Судове засідання у цій непростій справі призначено на початок лютого. Хочеться сподіватися, що феміда таки буде справедливою і мерзотник, який перекроїв життя молодої жінки, отримає заслужене покарання й не відбудеться умовним терміном, про який, сидячи наразі в СІЗО, так мріє.
Оксана ГОЛОВІЙ