Ілля ГЕЛЬФГАТ: «Нам потрібна своя українська школа, яку треба напрацьовувати крок за кроком»
Звання Герой України Іллі Гельфгату, який очолює кафедру вчителів фізики Харківського фізико-математичного ліцею № 27, присвоїли до 30-річчя Незалежності України. Президент України Володимир Зеленський вручив йому нагороду у святковий день під час урочистих подій на Майдані в Києві. Високе звання вчителю фізики було присвоєно за видатні особисті заслуги перед державою в розвитку національної освіти, впровадження інноваційних методів навчання, багаторічну плідну педагогічну діяльність.
Ілля Гельфгат — автор і співавтор багатьох збірників задач, довідників, методичних посібників. Він систематично проводить навчальні семінари на базі ліцею для колег з міста і області, щорічно організовує в ліцеї олімпіади та інші заходи. Ілля Маркович — один із творців нині чинної навчальної програми з фізики для 10—11 класів закладів загальної середньої освіти, розробленої під керівництвом академіка Національної академії наук України Вадима Локтєва, а також автор сучасного підручника з фізики для 9—11 класів.
Упродовж останніх п’яти років Ілля Гельфгат підготував 54 переможці III етапу, 18 переможців ІV етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з фізики, 7 переможців Міжнародних олімпіад, переможця ІІІ етапу Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт МАН України. Команди учнів ліцеїстів під його керівництвом виборювали перемоги у Всеукраїнських турнірах юних фізиків та здобули диплом І ступеня й 4 дипломи ІІ ступеня.
Цьогоріч із 30 абітурієнтів Харкова, які склали ЗНО на 200 балів, 15 навчаються саме в Харківському фізико-математичному ліцеї. Серед його випускників — кандидати і доктори наук, вчителі, керівники підприємств, підприємці та бізнесмени.
Сьогоднішня суботня зустріч зі скромною і непересічною Людиною, Вчителем від Бога переконує і вселяє впевненість, що все ми здужаємо і вистоїмо перед будь-якими викликами. Про таких людей кажуть, що коли поспілкуєшся з ними, наче джерельної води в спекотну днину нап’єшся. Говорили ми з Іллею Марковичем після уроку в кабінеті фізики ліцею.
— Ілле Марковичу, з яким почуттям ви прокинулися наступного дня після вручення Президентом України найвищої державної нагороди під час святкування Дня Незалежності? Чи очікувана для вас була ця подія?
— Очікуваною вона стала десь за дві-три доби, коли мені зателефонували й сказали, що треба приїхати в Київ для вирішення організаційних питань з приводу церемонії нагородження. А до того, звісно, що ні. Щодо почуттів, то в глибині душі залишався певний подив, адже країна воює і звання Героя України заслуговують сьогодні перш за все ті, хто зі зброєю в руках обстоюють наш суверенітет. А тут нагороджують людину, яка займається улюбленою справою. Не знаю, скільки тут героїзму.
— Але якби не такі люди як ви, хтозна, як би воювали наші захисники, адже перш за все школа дає і знання, і виховання…
— Напевне. Але зараз, на мій погляд, ми даємо менше ніж хотілося б, проте досі система працює. І це не завдяки мені чи комусь. Тут задіяно зусилля величезної кількості вчителів, та до певної міри, дякувати Богові, працює інерція. У нас завжди освіта була в пошані.
— А хто першим привітав вас із цією високою нагородою?
— Звісно, Володимир Зеленський під час вручення нагороди. А хто потім у числі перших? Мені важко сказати, бо на Майдані мобільний телефон був вимкнений, тож уже опісля я зателефонував усім, хто намагався набрати мій номер. Це була величезна кількість дзвінків. Звісно, вітали і близькі, і друзі, багато випускників із різних куточків світу — Німеччини, США, Ізраїлю… Потім побачив купу привітань у фейсбуці, в електронній пошті.
— Тобто географія поздоровлень була всепланетна?
— Ну, Антарктида не була задіяна, а так добрі, теплі слова надійшли майже з усіх континентів (усміхається Ілля Маркович).
— Ілле Марковичу, зараз хотілося б зробити невеличкий екскурс в історію. Що ви писали у своїх шкільних творах на тему «Ким я хочу бути?»
— Я вже не пам’ятаю, що там писав, але як і всі діти хотів бути міліціонером, потім пожежником. Це в початкових класах, а вже десь у 9-му захотілося вивчати фізику. У школі я її досконало не знав. Потім, коли працював, знайшов підручники того часу, передивився навчальні програми і зрозумів, що за тими програмами школярі не могли сповна опанувати цей предмет.
Чому зацікавився саме фізикою? Просто мені було дуже цікаво, як все влаштовано, а відповіді знайти не міг. Інтернета не було, шкільні підручники не давали відповіді на мої запитання, тож шукав їх у книжках. Зараз, безперечно, є набагато більше можливостей.
— А що саме вивело вас на педагогічну стежину? Ви стали вчителем, реалізуючи свої плани на майбутнє, чи через певні обставини?
— Значною мірою це випадковість. Коли закінчив університет, служив в армії, я все-таки планував займатися фізикою. Не склалося. З різних причин. Дисертацію ще встиг захистити, але вже тоді працював учителем і зрозумів, що зі школи вже ніколи не піду. Як написала про мене одна журналістка, я не збираюся йти в науку. І це цілком правильне твердження, оскільки в 70 років я туди вже не збираюся. А якщо серйозно, то школа – це і справді моє. Я це знаю, я це відчуваю.
— Ілле Марковичу, чи пам’ятаєте свій перший урок?
— Мені добре запам’ятався день, коли провів свій перший урок як практикант. Тоді в групі студентів ми кидали жереб, хто проводитиме урок. Випало мені. У класі, окрім учнів, мене чекали аж три живі жаби, хоч дещо змучені. Як з’ясувалося пізніше, коли ми вже краще познайомилися зі школярами, ці жаби були призначені їхній вчительці фізики. А тут прийшов практикант. Ось вони й вирішили, що не пропадати ж добру. Тих жаб я викинув. Одна з них потрапила до лаборантської кімнати, після чого вчителька тиждень боялася туди заходити.
А вже у ролі вчителя з перших днів зрозумів, що щось роблю не так. Бо педагогіки нас майже не вчили і до всього доводилося доходити самотужки. Треба було вчитися цього майже з нуля. Тоді дійшов висновку, що на запитання учнів, на які не можеш дати відповідь, треба чесно казати «не знаю» чи у деяких випадках — «цього ніхто не знає». І не треба надувати щоки і щось вигадувати.
— Cьогодні, маючи багатий досвід, яке із завдань школи ви вважаєте найголовнішим? Чи справляється з ним, на вашу думку, сучасна освітня система?
— Головне завдання — це готувати дітей до життя, про що нам часто кажуть. Але під цим можна розуміти різні речі. Ще кілька років тому нам пояснювали, що не треба дитину перевантажувати знаннями, а давати лише те, що потрібно в житті. І тут у мене виникало серйозне запитання, бо життя у кожного своє. Якщо ми готуємо сільгоспробітників, то тоді читати-писати навчили і добре. Але ж ми хочемо бути сучасною країною! Нам потрібні ІТ-працівники, дослідники, кваліфіковані лікарі і педагоги. А вони мають багато знати і забезпечити розвиток країни. А те, що ми робимо сьогодні, не відповідає нинішньому рівню життя. А через 15 років основу працівників нашої економіки становитимуть ті, хто сьогодні сидить за партами. І ми вже знаємо приклади, коли приходить інвестор, готовий запропонувати випускникам гідну роботу і зарплатню, і не знаходить кандидатів на таку роботу, бо не бачить підготовлених кваліфікованих кадрів. Значить, система недопрацьовує?
Але школа, власне, і не може сповна виконати своє головне завдання, бо вона не ізольована система. Вона залежить від стану економіки, від тієї парадигми розвитку, яка існує в Україні. Нині, на мою думку, не вистачає мотивації дітей до навчання, і її не може створити ні школа, ні Міністерство освіти. Це завдання держави. А якщо не буде мотивації, не буде й прагнення учнів до зростання у фаховому сенсі.
І ще один аспект. Для того, щоб діти навчалися, потрібен учитель. Ми зараз готуємо нові програми, нові підручники, але забуваємо про підготовку вчителів. Може так статися, що в школу прийде така генерація вчителів, які не зможуть навіть прочитати найкращі програми, за якими мають навчати учнів.
Що маємо сьогодні? Насамперед, недостатню кількість молоді, яка вступає до педагогічних вишів на природничо-математичний напрям. Це турбує нині і владу, і суспільство. Але й ці вступники приходять у виші зі 120, а то і 115 балами ЗНО. Тобто до педагогічних вищих навчальних закладів вступають ті, хто не зміг нікуди потрапити на навчання. Крім того, значна кількість таких дипломованих «педагогів» до школи навіть не заходить. Але дітей треба комусь навчати! Тут, мабуть, повинен стверджуватися не лише дитиноцентризм, а і вчителецентризм.
— Ілле Марковичу, чи є у вас серед учнів улюблені? Хто і за якими ознаками потрапляв у їхнє число?
— Звісно, улюблені учні були і є. Як і в кожного вчителя. Одні з них мене привертали своїм рівнем знань, світоглядом, з іншими просто виникали людські приязні стосунки. У старших класах ці учні стають рівноправними товаришами.
— А кого з видатних, знаних випускників у країні, світі ви можете назвати?
— Я б не хотів когось виокремлювати. Є люди, які й нині успішно працюють. Це не лише фізики-науковці. Хтось із колишніх учнів робить кар’єру в Парижі, в США один з учнів очолює високотехнологічну фірму, яка займається аналізом ДНК в медичному напрямі. Один із випускників працював певний час на славнозвісному колайдері. Є успішні бізнесмени, які добре знали фізику. Це 90-ті роки. Є професор американського університету. Проте фізикою займається небагато випускників, але кожен із них спроможний проявити себе у будь-якій сфері.
— Насамкінець, з огляду на проблеми, про які ви говорили, хочу запитати, чи існує сьогодні в освітянській сфері певна криза, чи все рухається в потрібному напрямку?
— Безперечно, криза існує. І розпочалася вона не вчора, а ще за радянських часів. І часто те, що сьогодні називають реформою освіти, є переливанням з пустого в порожнє, бо реформами у нас називають будь-які нововведення. Ми сперечаємося про терміни навчання в школі, якою має бути система оцінювання, про ще казна-що. Оце реформа? І добре, що нині це потроху змінюється.
Нам потрібна своя українська школа, і вона не може з’явитися за якимись декретами. Її потрібно щодня напрацьовувати крок за кроком.
Ілля ГЕЛЬФГАТ. Народився у серпні 1951 року в Харкові. Після школи закінчив Харківський державний університет ім. О.М. Горького за спеціальністю «Фізика». Педагогічну діяльність розпочав на посаді вчителя фізики в середній школі № 54 м. Харкова у 1975 році. З 1988 року й нині працює вчителем фізики Харківського фізико-математичного ліцею №27. Спеціаліст вищої категорії, учитель-методист. У 1984 році став кандидатом фізико-математичних наук.
Заслужений вчитель України, Почесний громадянин м. Харкова. За успіхи в роботі нагороджений нагрудним знаком «Відмінник народної освіти», орденами «За заслуги» ІІІ-го, ІІ-го та І ступенів. У 2021 році присвоєно звання Герой України.