Українці повинні розуміти, що Москва готова принести в жертву все, щоб не дозволити їм змінити своє життя на краще, адже тоді її авторитарна модель розвалиться.
Кожного місяця з’являються новини про запуск нових авіасполучень між Україною і країнами Євросоюзу, в той час як жодного прямого рейсу в Росію нема з 2015 року.
Ці зміни у сфері українських авіаційних подорожей ілюструють цілу низку перетворень, в результаті яких Київ все більше віддаляється від Кремля і зближається з рештою світу. Про це пише Atlantic Council, нагадуючи, що після революції на Майдані в 2014-му і спалаху гібридної війни, яку розв’язав Володимир Путін, український експорт в РФ скоротився з 24% до лише 9%.
Однак, згодом український бізнес почав відкривати для себе нове «життя після Росії». Лише в 2017 році торгівля між Україною і ЄС зросла майже на чверть, а Індія стала найбільшим ринком для українських аграрних продуктів.
Приміром, спочатку General Electric зайшов в Україну з двигунами для локомотивів, а потім авіаційний завод «Антонов» почав співпрацювати з Boeing. Зростання міжнародної мобільності допомагає простим українцям дивитися ширше за межі Росії.
Безвізовий режим з ЄС, який запрацював у 2017 році, дозволив їм нарешті змінити свої підходи до Європи і вирватися з психологічних меж пострадянського світу. Все це йде в розріз з інтересами Росії.
Більше того, у Москви закінчуються інструменти м’якого впливу на сусідню країну. Доступ до соціальних мереж, підконтрольних Кремлю, був технічно обмежений в Україні. А російські медіапродукти були заборонені для імпорту на український ринок. Тим часом, російські зірки шоу-бізнесу більше не їздять на українські гастролі, адже легенда про спільну культуру стала жертвою неоголошеної війни між країнами.
Автор також нагадує про зміни в церковній сфері. Мільйони українських вірян відвернулися від Російської православної церкви після початку війни. Ще більша загроза для РПЦ в Україні з’явилася з боку Вселенського патріархату, який готується надати українській церкві томос про незалежність від Росії. Це буде удар в саме серце російських історичних посягань на Україну.
Навіть якби Росія досі мала всі старі канали комунікацій, більшість українців навряд чи хотіли б її слухати. Травма від російського вторгнення призвела до серйозних змін у громадській думці. А підтримка вступу в ЄС і НАТО зросла до безпрецедентного рівня, в той час як бажання ще тісніше зблизитися з Росією в Україні тепер вимірюється мізерними однозначними числами.
Автор визнає, що уявити українське членство в ЄС і НАТО у найближчому часі досить важко. Однак, повернення країни на російську орбіту здається ще більш фантастичним.
Проросійська риторика сьогодні стала політично токсичною, хоча в країні досі лишилися проросійські партії, які маскують свої погляди за «прагматичною» риторикою. Все це точно не те, чого Путін хотів, коли наказав окупувати Крим. Москва сподівалася зупинити український рух в напрямку Заходу.
«Замість цього війна вийшла з-під її контролю, перетворивши надзвичайно близькі відносини на найбільше «геополітичне розлучення століття». І цей процес швидко наближається до точки, де шляху назад вже не буде. Чим більше Україна звикає до життя за межами звичної пострадянської зони комфорту, тим більше примирення стає маловірогідним», – йдеться в статті.
Публічно російські лідери досі заперечують історичну втрату впливу. Вони говорять про неминуче майбутнє зближення з Україною, при цьому звинувачуючи якісь зовнішні сили у створенні нинішнього розколу. Москва, вочевидь, пов’язує свої сподівання з виборами президента і парламенту в Україні, які пройдуть в 2019 році. Але це лише видавання бажаного за дійсне з боку великої сили, яка не хоче визнавати, що зробила велику помилку.
«Глибоко в серці члени внутрішнього кола Путіна повинні знати, що дні проросійської більшості в українській політиці вже минули. Зважаючи на мізерність шансів повернення контролю над Україною, існує реальна загроза, що Росія почне вважати хаос її найкращим вибором», – пише оглядач.
Час від часу за останні чотири роки Кремль демонстрував готовність заплатити надзвичайно високу ціну, щоб лише не дозволити Україні втекти з його орбіти. Відмовляючись відступити від сусідньої країни, Росія дозволила своїм відносинам із Заходом розвалитися. Москва зараз в такому ж процесі розриву зі світовими лідерами православної церкви. І все через небажання змиритися з релігійною незалежністю України.
Всі ці драматичні заходи – це дещо більше, ніж нераціональні дії колишнього ревнивого союзника. Вони відображають широку впевненість в тому, що поява повністю вестернізованої і демократичної України винесе вирок режиму Путіна, а може й всій моделі сучасної Російської Федерації. Більшість росіян байдужі до колишніх радянських «васалів» в Балтії і Польщі, які приєдналися до Євросоюзу. Однак, Україну вони чомусь відмовляються відрізняти від своєї власної країни.
Завдяки цьому розмиванню меж будь-який успіх трансформацій в українському суспільстві в напрямку європейської моделі неминуче призведе до подібних закликів до демократизації в Росії. Багато хто в Москві вірить, що запит на демократію знизу неминуче підірве імперіалістичні структури, на яких тримається сучасна Росія.
Страх перед «українським ефектом доміно» переслідує Кремль з 2004 року, коли в Києві відбулася Помаранчева революція. Ці події змусили Путіна відчути потребу наростити великий апарат спецслужб і не допустити появу справжньої політичної опозиції.
Через бажання захистити російську авторитарну модель будь-якою ціною маловірогідно, що Кремль хоч колись погодиться з членством України в Євроатлантичній спільноті. Хіба що його змусять це зробити.
Через замалі апетити Заходу вступати в пряму конфронтацію, Україна почувається в дуже нестабільному становищі. З одного боку вона отримує певну міжнародну підтримку, але в кінцевому рахунку лишається сам на сам в конфлікті з однією з найбільш могутніх і безрозсудних країн світу.
З 2014 року українці перевершили всі очікування у здатності протистояти російським гібридним атакам, водночас роблячи значні кроки в напрямку більшої інтеграції зі світом. Вони повинні звикнути до розуміння, що Росія ще багато років буде становити для них екзистенційну загрозу. Це означає невизначено довго тримати фронт, який простягається від Азовського моря до кіберпростору.
Щоб завершити «розлучення» з Росією, іншого вибору просто нема.