Перший раз був жахливим.
Ми з донькою вже ночували в підвалі, бо моя психіка не витримувала щонічних дуелей російської арти з нашими. Навіть коли наші робили красивий феєрверк. Так от ранок почався з того, що до нас прибігла родина, у якої ми живемо. Вони вапше не панікери, тому одразу стало ясно, що нас чекає щось погане. Виявилося, шо рускі поставили в городах в 100 метрах від нас 2 пушки: одна направлена на наше село, а інша – в протилежну сторону. Ну, типова поведінка рускіх – стріляти на всі боки, а звинуватити ЗСУ [ніби це колись працювало].
Сиділи ми в підвалі годин 7, поки вівся обстріл. І тут бум-бам! – хтось вгатив по наших воротах. Потім миті тиші – і хтось ходить по будинку над нами. Бляха, це був самий страшний і напружений момент в моєму житті. Не тільки страшний, бо я дуже переживала за малу [яка не затикалася і не розуміла, що треба помовчати], але і за сам будинок. Господарі будинку дуже його люблять, і це відчувається одразу. Було вкладено багато сил, праці, сподівань, почуттів. А тут якісь срані підараси насмілюються стати в нього своїм сраним чоботом!
Ну а далі стає не страшно. Хтось з них заглянув до нас з криком: “Єсть люді?”. І Тамара вийшла до них. Карочє 3 шкєта, років по 18-20. Брудні. Без броніків і в касках радянських. Забрали один смартфон, закритий алкоголь, Надіні напівфабрикати, Томину біжутерію, гірлянду новорічну, підставку під аромапалички, картину з оголеною дівчиною. Срібний тризуб на ланцюжку кинули до умивальника, не взяли [нічого, де був намальований тризуб, не взяли]. Саме болюче було – забрали машину і генератор.
Але і тут дуже прикольно вийшло. І машина, і генератор скоро повернулися на свої місця. Машина не пригодилась рускім, бо а) таких надто мало в Україні; б) хазяйка надто відома в певних колах. Вони кинули машину в кількох будинках від нас, коцнули ззаду і спереду трошки. Тамара молодець, мала запасні ключі, тому в той же день машина заїхала назад у гараж. А генератор повернувся повний після других їх відвідин, через 5 днів.
Другий раз притягнули пушку в той самий город, щоб обстрілювати зелений коридор. І перший, і другий раз рускі займали ту ж саму хату. До речі, абсолютно незрозуміло нормальним людям – якщо будинок нежилий, то його розносили зсередини. Срані вандали просто розстрілювали і ламали все, що бачили.
Ну і ми зрозуміли, що матимемо гостей. Але тут вийшов облом. Прийшли 4 тєла і вимагали принести, що є. Тамара згребла залишки круп і швирнула їм під ноги зі словами: “Ви уже у нас билі і забралі всьо. Забірайтє астаткі і валітє нахєр!”. Один типу такий:”А єслі я прастрєлю калєна тваєму атцу, тоже будєш борзая?”. А Тома: “А чьо атцу? Ти же са мной разгаваріваєш. Ви тут нє гості. Вам тут нє ради”. Ну і вони ахрєніли від войовничості української дівчини. Віддали ключі від машини і звалили від нас ні з чим. Потім в тій хаті, де вони сиділи, поки стріляли з пушки, знайшовся наш генератор, повний бензину.
А про Тому в селі вже легенди ходять. Тамара дуже серйозна людина. Сама її боюся.