Два місяці в окупації: без батьків і під обстрілами – це про 9-річного Сашка, який на початку російського вторгнення виявився відрізаним від мами з татом.
Два місяці хлопчик разом з далекими родичами ховався від обстрілів у підвалі у рідному селі на Запоріжжі і вивезти його не могли, бо малий опинився в епіцентрі бойових дій, йдеться в ТСН.
О другій ночі після тривалих поневірянь Сашко нарешті обіймає своїх батьків, він не бачив їх два місяці. «Почалися постріли, ми в погреб побігли, закінчилось там, поки ми пішли до хати, і нам тато сказав – сідайте в автобус, нас відвезли до куми, і я там два місяці був», – розповідає Сашко.
Мама хлопчика була на останньому місяці вагітності, як росіяни почали обстрілювати село Степове. Батько повіз дружину до пологового, а Сашка відправив до рідних. Коли повертався за ним, всі евакуаційні коридори вже були закриті. Батьки лишились на підконтрольній Україні території, дитина – на окупованій.
За два дні вагітну маму хлопчика з Оріхівського пологового перевезли до Запоріжжя. Як виявилось, вчасно – наступного дня її лікарню росіяни рознесли снарядами. Одночасно почали гатити й по селу, де знайшов прихисток Сашко. Малий з далекими родичами жив фактично у підвалі. «Так, звичайно, щодня зідзвонювалися, були і сльози, і плач, і кричав: «Я і пішки піду», і істерики були. Забрати його було неможливо, і сестра не відпускала, боялася, і ми боялися», – розповідає мама хлопчика.
Зелених коридорів не було, але батьки не полишали спроб вивезти дитину. Допомогти зголосилася лише одна команда відчайдушних волонтерів. Протягом усього шляху з окупованої території, хлопчика передавали, чи не з рук у руки. «Я бачив заграву біля кабіни, там стріляли і біле все було. Казали швидко їдьте, бо це були вильоти, а зараз будуть прильоти», – ділиться спогадами Саша.
У волонтерській команді, що займалася евакуацією, згадують: 30-х людей, серед них і Сашка, у “Газелі” вивозили під обстрілами. І малий поводився настільки мужньо, що міг дати фору і дорослим. «Всю дорогу він і сльози не проронив. Але ж коли він приїхав до мами, він її побачив, він розплакався, але це було буквально 30 секунд, потім він зібрався, і каже – чекайте, я вже не плачу. Мені треба всі документи, всі речі, які передали разом зі мною, передати мамі, цитую, «по номенклатурі»», – розповідає волонтерка Інна.
Зараз малий потроху звикає до мирного життя й допомагає батькам поратися із маленькою сестричкою. Усією родиною, разом із дідусями та бабусями, вони живуть в аптеці, її віддали під тимчасове житло переселенцям. А ще освоює подарунок волонтерів- самокат. Він про нього, каже, мріяв ще до війни.